27. Макс. Нічим не кращий за нього.

Наступного дня, точніше, в ніч з суботи на неділю, я планував піти за стіну, але в нинішніх умовах це було доволі проблематично, бо ж і я тепер жив у Алекса вдома. Але ми з ним все ж знайшли рішення: сказали, що будемо робити нові плакати і листівки замість тих, що зіпсувались, і зробимо це у Дейва вдома. Батько Алекса був не проти, але коли ми виходили з його кабінету, він попросив мене затриматись.

Алекс подивився на мене стурбовано, але вийшов і залишив нас самих.

— Максе, я бачу, що ти серйозний хлопець і на тебе можна покластися, — почав батько Алекса, дивлячись мені в очі.  — Хочу тебе попросити приглядати за Алексом. Він дуже легко підпадає під чужий вплив, я не хочу, щоб він накоїв якихось дурниць. 

— Так, я розумію, — я кивнув, не відводячи погляду. — Я обовʼязково приглядатиму за ним і не дам йому зробити щось таке. Обіцяю вам. 

Зараз я не обманював, я дійсно вважав своєю першочерговою задачею не дати Алексу накоїти чогось такого, через що він матиме проблеми. Не дати йому попастись — це зараз моє головне завдання. 

— Добре, — він кивнув.  — А що там з його передвиборчими справами? 

— Нам зіпсували багато листівок і плакатів, — я зітхнув. — Власне, через це ми і маємо всі вихідні робити нові. Дейв запропонував трохи змінити дизайн, якраз подумаємо над цим на ночівлі у нього. Ну і треба готуватись до дебатів. Цим теж займемось у Дейва, він непогано знається на цих політичних нюансах.

— Що ж, Алексу пощастило з командою, — батько Алекса усміхнувся. — Не буду вас затримувати. Якщо треба гроші, кажіть, буду допомагати. 

— Ніби зараз всього достатньо, ви ж знаєте Алекса, він не витрачає гроші аби на що, — відповів я. — Дякую вам за допомогу. Думаю, завдяки вам у Алекса все вийде як треба. 

 — Тоді не буду вас затримувати, йдіть працюйте, — він кивнув мені і почав розбирати якісь папери на своєму столі. 

Я вийшов з кабінету і майже одразу зустрів Алекса, який нервово чекав у коридорі.

— Ходімо, — я кивнув у бік дверей. — До Дейва на ночівлю, або й на пару ночівель…

***

— Здається, твій батько дійсно переживає за тебе, — сказав я, коли ми вже були майже у Дейва. — Сказав, ти легко піддаєшся під чужий вплив. І я не можу з ним не погодитись…

— Що це вони всі як зговорилися, — пробубонів він. — І батько, і Емма… Ще тільки Алан скаже тобі дивитися за мною, і буде повний комплект…

— Ну, Алан не такий дурень, — я засміявся. — Принаймні, в цьому питанні. Він знає, що я на сто відсотків твоя людина. Сподіваюсь, його матуся не захоче поговорити з ним по душах щодо мого стеження за тобою. Бо певно Алан одразу скаже, що я її обману.

— Я думаю, у нього багато інших клопотів, крім розмов з матусею, — усміхнувся Алекс.  — Він зараз тільки й думає, що про Діану… Вибач, я не подумав, що тобі буде неприємно це чути. 

— Пофіг, — я насупився і відвів погляд. — Я вже і сам не знаю, що з цим всим робити. Діана доросла дівчинка, хай розбирається сама. У нас є справи важливіші за неї… — я зітхнув і знов подивився на Алекса. — Думаю, тобі краще залишитись і не йти за стіну. Але блін, незвично, що я кудись піду без тебе.

— Так, мені зараз краще не ризикувати, а то я ще маю потрапити на засідання Ради, — сказав він. 

— Зробимо пару фоток у Дейва, як ми щось робимо, потім на твоєму профілі десь додамо. Буде мені й алібі, — я усміхнувся. — Все буде добре, прорвемось… Ходімо…

***

Коли я вже стояв перед будинком, то раптово подумав, що все це насправді не моя війна… Не знаю, чому подумав про це саме зараз. Може, тому що я сам не міг побачити отак своїх батьків чи сестру і через це заздрив Максові, тому, чиє місце зайняв? А може через те, що Алекс став ризикувати ще більше через цих повстанців? Чи може через Діану, яка через цих же повстанців змушена ублажати Алана?

Всі ці думки нахлинули несподівано… Поки я був поруч з Алексом такого ще ніколи не відбувалось. 

В таких змішаних почуттях я й зайшов до будинку. Одразу ж побачив батька Макса: він сидів за столом у вітальні, яка в нас ніяк не відділялась від передпокою. 

— Не очікував тебе сьогодні побачити, — сказав він, дивлячись на мене зі здивуванням. — Щось сталося? 

— Я думав, що ви вже спите, — я зітхнув і пройшов до стола. — Так, сталося, — я сів перед ним. — У мене є інформація з засідання Ради. Вони збираються спалити тут все вже найближчим часом, треба підготувати людей. 

 — Це вже точно? — перепитав він. — Бо у нас ходили такі чутки, але ми не були впевнені, що це не вкиди. 

— Так, — я кивнув. — Але дат нема. Навіть на Раді їх не назвали. Певно, бояться витоку інформації. 

 — Що ж, будемо мати на увазі, — відповів батько.  — У нас є один план, але для цього потрібно буде, щоб у день і час, про який ми уточнимо пізніше, ти запустив наших людей у будинок Алекса. 

— Що?! — я намагався не виглядати надто здивованим, але певно вдавалось це кепсько. — Що саме я маю зробити? 

 — Я ж сказав, про все повідомимо згодом, — він виглядав трохи сердитим.  — Зараз маєш повернутися до виконання своїх обов’язків.