26. Алекс. Конфіденційна інформація

— Ви ж зрозуміли, що все, почуте вами, конфіденційна інформація? Її не можна ніде розголошувати, не просто не можна, а суворо заборонено! — сказав батько, дивлячись по черзі то на Алана, то на мене. 

— Так, я все розумію, — Алан коротко кивнув.

— Я теж нікому не скажу, — відповів я.  — Хоча мені шкода тих людей… Може якось вдасться вирішити проблему мирним шляхом?  

— Ми пропонували їм мирний шлях, Алексе, — батько зітхнув. — Ти ж бачиш, вони не хочуть переселятись. Хоча ми все підготували: і транспорт, і житло для них там. Навіть робота там є, що ще їм треба?

— Ну, в пустелі дуже несприятливі умови, — сказав я, намагаючись здаватися не дуже зацікавленим. 

— Чомусь раніше ти про подібне не думав, — батько насупився. — Може, вам в університеті хтось з викладачів промиває мізки? Чи це твій помічник з-за стін тобі таке наговорив?

— Ні, я просто уважно стежу за новинами, — сказав я.

— Певно, все тому що він пішов в політику в універі, — додав Алан. — Став ще більшим ботаном, тепер ще й політичним.

— Ну, це правильно, — батько задоволено кивнув. — Вам обом варто розбиратись в політиці.

— А ми ще побуваємо у Раді? — я непокоївся через те, що дату “переселення” сьогодні так і не назвали.

— Якщо ти братимеш його, то маєш брати і мене, — одразу сказав Алан.

— Ну, якщо ви так сильно хочете бути там, то я вас візьму, — батько усміхнувся. — В якийсь момент я переживав за обох, що ти, Алане, надто легковажний, а ти, Алексе, надто зациклений на теорії… Але тепер бачу, що з вас обох може бути толк. Продовжуйте в тому ж дусі, діти, — він поплескав нас по плечах. — Зараз я пишаюсь вами обома…

***

Я тихенько постукав до кімнати Макса. 

— Ти спиш? Це я, Алекс. 

— Ні, не сплю, заходь, — почув я у відповідь.

Зайшов, спочатку озирнувшись і пересвідчившись, що ніхто за мною не стежив. 

— Я поставив тут заглушку, — сказав Макс. — Але все одно з інших камер буде видно, що ти заходив до мене. Ну, принаймні вони не знатимуть, про що ми говорили. Але надалі краще якомога менше спілкуватись на території твого будинку. То що там? Як засідання? — нетерпляче запитав він. — Хоча, давай я спочатку скажу тобі свою новину. Хотів написати, але потім вирішив, що це ненадійно. Коротше, я тепер шпигую за тобою, працюю на твою мачуху.

— Шпигуєш? За мною? Та ти жартуєш! — я здивовано поглянув на нього. 

— Вона сама мене найняла, — Макс засміявся. — Ну добре, що мене…

— Вона якась дурна, — я знизав плечима.  — Цілком могла найняти когось, щоб зробити отой весь рейвах у штабі. Алан, скоріше за все, тут ні при чому.  

— Але блін, це так дрібʼязково, — пирхнув Макс. — Може, вона зі своїми процедурами молодості і мізки собі робить більш дитячими? 

 — Все можливо, — я усміхнувся. — Але це справді дрібниці. От щодо новин із Ради, то вони більш серйозні…

— То що там? — Макс одразу ж став серйознішим. — Що саме вони там навирішували?

— Після того, як за стіною про все дізналися, там почалися масові заворушення… Люди страйкують, не виходять на роботу, висуваючи умови, щоб усе залишили, як є. 

— Але по телебаченню нічого не казали про це, — він насупився. — Значить, вони це приховують.

— Ну, так, не хочуть нагнітати обстановку. Але сьогодні вирішувалося питання про те, що треба створити такі умови, за яких жителі передмістя так чи інакше будуть змушені переїхати…

— Що ще за "створення умов"? — запитав Макс. — Що вони планують? Вони хочуть не давати людям їжу? 

— Я так зрозумів, що в житлових кварталах мають виникнути пожежі, а вже як люди втратять свої домівки, їх тут нічого не триматиме, і вони погодяться переїхати в інше місце. 

— Чорт, — він закусив губу. — Це дуже небезпечно… Там багато людей похилого віку і дітей, а дорослі дуже змучені… Вони не зможуть нічого врятувати зі свого майна, та і самі точно не всі врятуються… Хоча, може Рада на те й розраховує? Повбивати слабких окрім того, що переселити тих, хто може працювати.

— Прямо про це урядовці не говорили, але я думаю, щось таке вони й планують. Щоб менше було ротів, які треба годувати. Харчі зараз досить дорогі, через це глобальне потепління утворилося дуже багато пустель, в яких нічого не росте… Тому чим менше буде “ротів”, тим краще.

— Що нам робити тепер… Навіть якщо дізнаємось дати, все одно це не врятує всіх, — Макс зітхнув. — Або видасть нас.

— Треба сказати твоєму батькові, — наполягав я. — Там, де йдеться про життя людей, вже немає місця роздумам, чи це нас не видасть…

— Добре, — Макс кивнув. — Але я сам це зроблю. Ти маєш весь час бути на виду. У тебе має бути постійне алібі, Алексе. 

 — Тим більше, що я сьогодні трохи видав батькові своє ставлення до цієї ситуації, — винувато сказав я. 

— Що?! — Макс здивувався і обурився одночасно. — Якого біса, ми ж домовлялись!

— Ну я просто сказав, що було б добре домовитись мирним шляхом. І Алан сказав те ж саме, так що не думаю, що батько щось запідозрив.