23. Макс. Я його вбʼю!

— Який благородний…. — сказав я крізь зуби. — Не добрий він, авжеж, блін не добрий! Він буде таким же, як ваш батько!

— Ну, він такий, який є, не думаю, що ти очікував від нього чогось іншого, — примиряюче поплескав мене по плечу Алекс. 

— Я його вбʼю! — я підірвався зі стільця і пішов до виходу з аудиторії. 

— Чекай, — Алекс загородив мені дорогу. — Ти ж обіцяв, що не будеш робити дурниць! Хочеш усе зіпсувати?

Я опустив голову. Сприйняти це все виявилось складніше, ніж я собі уявляв. 

— Це була погана ідея… 

— Але ми допоможемо усім цим людям, — Алекс дивився на мене широко розплющеними очима. 

— Може, вона завжди з ним така, — я відвів погляд. 

— А ти як думаєш? — запитав він. — Невже сумніваєшся у Діані? Не очікував такого від тебе…

— Я теж не очікував, що все буде саме так, що вона буде так дивитись на нього, — я зітхнув.

— Насправді видно, що вона грає роль, — сказав Алекс дуже переконливо. — Я навпаки переживаю, що можуть не повірити ті, хто переглядатиме запис…

— Думаєш? — я подивився на Алекса.

Проблем з тим, що "не повірять" само собою не буде. Бо там всі знають, що Діана — агент повстанців. Але якщо Алекс каже, що видно, що вона грає… Може, вона дійсно тільки грає…

— Хоча, я думаю, що це бачимо лише ми, бо ми про це знаємо, — він похитав головою. — А сторонні люди нічого не запідозрять. У нас все вийде, от побачиш!

— А ти сильніший, ніж я думав, — сказав я. — Характером. Твій характер починає проявлятись все яскравіше. Може, тобі навіть дійсно підійде політика.

— Нормальний у мене характер, — здається Алекс дещо знітився. — Не впевнений, що з мене вийде політик. Але принаймні я спробую робити щось корисне для людей. Не хочу просто вбивати час на гулянки, як мій брат…

— Майже передвиборча промова, — я усміхнувся, мені дійсно стало набагато легше від його слів, може тому що я реально вважав Алекса другом, який не стане мене обманювати. — А кажеш, не вийде з тебе політика. Вийде, ще й як. Принаймні, на цих виборах точно.

 — Ну, хочеться сподіватися, що так і буде, — усміхнувся він. — Але без тебе у мене б нічого не вийшло. Це дивлячись на тебе, я захотів стати сильнішим.

— У нас все вийде, — серйозно сказав я. — Зараз я, певно, вперше повірив в те, що ми дійсно можемо щось змінити. Але Діану я твоєму братові не віддам… Ти взагалі чий друг, мій, чи його? Ти ж на моєму боці в цьому, правда?

— Звичайно, на твоєму, як ти можеш сумніватися! — обурився він. — А Діана вже зробила свій вибір тим, що погодилася допомагати тобі. Якби вона не захотіла, то тоді ти міг би розчаруватися в ній, але не зараз…

— Можливо, — я кивнув. — Певно, я мав придумати щось інше… Але все вже позаду… І я не сумніваюсь в тобі, Алексе. Ти мій єдиний друг, я довіряю тобі, як собі.

— Хвилинка патетики закінчена, — він усміхнувся. — Треба діяти. Піти забрати ті “жучки”, певно? 

— Так, — я кивнув. — В першу чергу забрати їх, все правильно. Я зроблю це сам, не привертаючи зайвої уваги, бо ж я їх встановлював. Та й не треба тобі зайвий раз світитися… Йди в штаб, готуй промову, чи що там треба, Дейв же теж мав зайти туди? Чи почекай на мене тут і підемо разом. 

— Давай підемо разом, я почекаю тебе тут, — сказав Алекс. 

— Добре, тоді скоро буду, — я кивнув і пішов з кабінету.

Знав з відео, що Діана разом із Аланом вже пішли звідти, тож все мало бути добре.

Але коли вийшов з універу і пішов в потрібному напрямку, то побачив, як ці двоє йдуть мені прямо назустріч… Вони, певно, йшли до парковки, Він тримав її за руку…

Наші з Діаною погляди одразу ж зустрілись.

Вона виглядала якоюсь втомленою чи засмученою. Тільки повела по мені очима і відразу відвернулась. 

Алан же зовсім не звернув на мене увагу, видно, був надто задоволений собою чи тим, як йому відповіла Діана…

Було неприємно, я стиснув руки в кулаки, але знов стримався, памʼятаючи, що сказав Алекс.

Коли ці двоє сіли в машину і поїхали, я пішов на місце, де були жучки… Треба було все прибрати, нам не можна залишати ніяких доказів.

***

Я повернувся до кабінету і показав Алексу маленькі жучки в своїй руці:

— Ну, справу зроблено…

— Супер, — зрадів він. — Ніяких пригод не сталося, ми все зробили, я дуже радий! Ти вже відправив записи? Можемо йти до штабу?

— Так, — я зітхнув. — Ходімо. 

Ми вийшли з кабінету і пішли до нашого штабу, але в мене з голови все ще не виходило те, що я бачив на тому записі…

Я все ще був у своїх роздумах, коли ми вже стояли перед штабом, і тут Алекс сказав:

— Дивно, ми що, забули замкнути двері? Мені здається, я точно їх зачиняв…

— Стій, — я трохи відштовхнув його вбік і сам став перед дверима. — Може, там якась засідка. Відійди.