22. Алекс. «Рівність всіх» і значимість Діани

Ми з Максом роздивлялися передвиборчі листівки, які щойно прислали з типографії. 

— Як тобі? — запитав я. — Здається, Дейв придумав дуже гарний дизайн. 

— Я в цьому взагалі не розбираюсь, але виглядає стильно, — погодився Макс. — От тільки слоган… Не схожий на тебе. Точніше, занадто схожий, ти палишся і ходиш по тонкому лезу, — він зітхнув. — Знов.

— А мені подобається…

— "Рівність всіх" не сподобається твоєму батькові, —  продовжив Макс. 

— А може я маю на увазі студентів, що всі вони рівні, — заперечив я. 

— Кажу ж, ходиш по тонкому лезу, —  Макс знизав плечима. —  Я думав, що ця кампанія буде прикриттям, але ти взявся за неї всерйоз.

— Ну це свого роду справа принципу, я не хочу програти брату, — вперто продовжував стояти на своєму я. 

—  Добре, роби що хочеш, —  Макс, схоже, змирився. —  Якщо що все одно постраждаємо обидва, —  він усміхнувся. 

— Та все буде добре, не переживай! А що там у Діани? — я стишив голос, щоб ніхто нас випадково не підслухав. 

— Якраз за півгодини має бути на місці, —  Макс зітхнув. —  Навіть не знаю, чи хочу на це дивитись і слухати... 

— Краще не дивитись, — сказав я, хитаючи головою. — А послухаєш уже, коли все буде позаду. 

— Ні, я не люблю зовсім ніяк не контролювати ситуацію. Ми маємо хоча б послухати онлайн. Але так, на місце не підемо, побачимо і послухаємо з жучків, щоб я точно нічого не витворив…

— У мене є ключ від однієї аудиторії, я якраз мав його здати своєму куратору, але може, ми там зачинилося і все послухаємо, в тоді вже я віднесу ключа. 

— Залишимо твій штаб? Ти ж кричав, що тут завжди має хтось бути, — хмикнув Макс.

— Але сюди весь час може хтось зайти, — я озирнувся на двері, які були не дуже надійними. 

—  Теж правда, —  кивнув він. —  Ну, замкнеш тоді і підемо до тієї аудиторії. Не хочу дивитись на це сам.

— Добре, — я ще раз оглянув стоси свіжонадрукованих листівок і плакатів, а тоді замкнув двері, і ми піднялися нагору, там було малолюдно, бо в основному то були лабораторії, а зараз всі студенти сиділи внизу на лекціях. Тому тут було значно комфортніше виконати наш план, не боячись того, що хтось постукає в двері і завадить нам слухати розмову Алана з Даною. 

Я відчинив аудиторію, що знаходилася в самому кінці коридору, поряд із пожежною драбиною, яка вела на горище. Раніше я часто читав тут, а тепер в мене на це не було навіть часу, були важливіші справи. 

Ми зайшли досередини, і я тут же знову замкнув двері. 

Всілися за стіл і приготувалися слухати. 

Макс увімкнув трансляцію на своєму телефоні, звук був не дуже чіткий, але зрештою все можна було розібрати. 

Одразу ми почули голос Діани.

— Думаю, тут нам ніхто не заважатиме, — сказала вона. 

— Так, — відповів Алан, торкаючись долонею її щоки і зазирнувши їй в очі. — Діано, я маю тобі дещо сказати… 

Я бачив, як Макс напружився від цього жесту Алана, але продовжував мовчки дивитись на екран.

— Що саме? — тихо запитала дівчина. 

— Вся справа в тому, що ти дуже важлива мені, здається, я кохаю тебе, — продовжив він, погладжуючи її по щоці і зазираючи в очі. 

— Мені дуже несподівано це чути, — вона зробила крок ще ближче до нього, і я подумав, що Макс зараз зовсім вийде з себе. 

Макс стиснув долоні в кулаки:

— Я ненавиджу його… — процідив він крізь зуби.

— Думай про те, що вона лише грає свою роль, як у кіно, — сказав я. 

— А ти щось відчуваєш до мене? — запитав Алан з хвилюванням в голосі, насправді, я ще ніколи не чув голос брата таким схвильованим, як зараз.

— Здається, відчуваю, — Діана опустила очі і виглядала зніченою. 

Макс же в цей час вдарив кулаком в старенький стіл так, що той аж пустив тріщину. 

— Говорили ж, що тобі краще не дивитися, — пробурчав я. 

— Замовкни, — прошипів він, втупившись в екран.

В цю мить Алан подався вперед і поцілував Діану в губи, прикриваючи очі.

— Що він вбіса робить, він мав сказати їй!

Я мовчав, бо не хотів ще дужче розізлити Макса. Але про себе подумав, що Алан не такий дурний і мабуть, передумав видавати Діані важливу інформацію. Тому наша затія скоріше за все провалилася…

— Я хочу, щоб у тебе все було добре, — раптом прошепотів Алан ледь чутно. — Я знаю дещо, почув на засіданні. Всіх, хто за стінами, планують насильно виселити, до того спаливши будинки, щоб ви не чинили опору…

— Невже? — Діана виглядала шокованою. — Це не жарт? 

— Ти маєш врятувати своїх близьких, я не хочу, щоб ти страждала, Діано, — він погладив її по щоці. 

— Дякую, що попередив, — вона зазирнула йому в очі. — Я не думала, що ти такий добрий, але тепер розумію, що помилялася…