21. Твій «добрий знайомий Макс»

Коли я зібрав речі, то подумав, що тепер у нас з Діаною, певно, не вийде нормально бачитись. Якщо я буду жити під одним дахом з Аланом, то ми з Діаною маємо бути особливо обережні… Я не хотів, щоб вона постраждала, хтозна, що в голові у цього золотого хлопчика.

Я взяв мобільний і написав їй повідомлення:

"Діано, ти в гуртожитку? Треба поговорити." 

“Так, я зараз зайду до тебе”, — надійшла відповідь за хвилину. 

Діана дійсно не забарилась. Скоро я почув її кроки в коридорі та знайомий голос:

 — Ти тут, Максе? 

Я взяв її за руку і завів до своєї кімнати, прикриваючи за нами двері. Зазирнув їй в очі, а потім подався вперед і швидко торкнувся губами її губ, буквально на одну секунду, і одразу ж відірвався від неї:

— Скучив за тобою, — я тримав її за руку і не відводив погляду від її очей. — А тепер буду ще більше скучати…

— Ти повертаєшся назад, за стіну? — вона стривожено поглянула на мене. 

— Я переїжджаю до будинку Алекса і Алана, — я зітхнув. — На Алана був скоєний замах. Алексу хотіли надати охорону… Ну, ми домовились, що цією охороною стану я. Пощастило, що Алан підтвердив, що я цілком придатний для цієї роботи.

— Ну тоді ми зможемо все одно бачитися тут, в університеті, — вона полегшено зітхнула. 

— Так, але треба бути обережними… А ще я дізнався деяку інформацію, але не хотів би підставляти Алекса, як мого інформатора, — я зазирнув їй в очі. — Мені потрібна твоя допомога… Алан теж все знає, він скоро матиме повідомити цю інформацію тобі. А ти маєш її записати і передати нашим. Бажано, щоб прослушка була привʼязана до місця, а не до тебе.

— А що це за інформація? — запитала Діана. 

— Якщо я скажу тобі, ти можеш не зіграти здивування, як слід, — я зітхнув. — Але це повʼязано з нашим завданням.

— Он як, а що робити, коли він так мені її й не скаже? 

— Спитай, чому він стривожений, щось таке, — я відвів погляд. — Блін, я так не хочу, щоб ти зближувалась з ним… Чому тобі дали це дебільне завдання…

— Ми не можемо вибирати, — вона зітхнула, — і тобі це чудово відомо… Добре, я так і зроблю, спробую викликати його на відвертість. А де ми маємо розмовляти? В яклму приміщенні ти встановиш ті жучки? 

— Тобі мали давати щось для прослуховування, чи ні? Якщо в тебе нічого нема, я дістану через свої канали, — відповів я. — Ми маємо зробити так, щоб прослушка була не на тобі. Щоб в разі чого він подумав, що вас прослухав хтось інший.

— Ну, наразі мені нічого такого не давали з собою, — відповіла Діана. — Можливо, якщо я б сказала, що мені потрібно щось записати, то змогла б отримати апаратуру, але може, й справді краще, щоб це зробив ти? 

— Я все зроблю, потім відправлю тобі координати місця, де все встановлю, — я взяв її долоню в свою і підніс до своїх губ, цілуючи. — Будь обережна, поруч з Аланом зараз взагалі може бути небезпечно ще й через те, що його можуть знов намагатись викрасти.

— Як ти думаєш, хто то міг бути? Ну, ті викрадачі? Хтось із наших? — прошепотіла вона, озираючись, немов боялась, що нас можуть підслухати. 

— Вороги його батька? — припустив я. — Або дійсно наші, щоб вимагати якихось змін від Ради…

— Але чому нас не попередили про це? Мені не подобається, що ми ніби пішаки у чужих руках, і гадки не маємо про те, що діється за нашими спинами…

— Їм так безпечніше, — я зітхнув. — Нащо розповідати все малоліткам типу нас, ми недостатньо контрольовані. Вони можуть стежити за нами, може, подумали, що ти і справді закохалась в того придурка… Як варіант. Тепер їм небезпечно щось нам казати, бо ми надто близько до ворогів. 

— Але це неправильно, якби ми знали про все, що вони планують, то могли б діяти ефективніше, — обурено сказала Діана. 

— Крім того, вони можуть боятись, що нас хтось "пасе", — додав я. — Або якщо когось розкусять, то можуть катувати. А так ми нічого не знаємо і не скажемо, навіть якщо нас зловлять на чомусь підозрілому.

— Звучить не вельми оптимістично, — вона усміхнулась. — Але що ж, доведеться діяти, виходячи з того, що ми знаємо і можемо. Дякую за допомогу. Чесно кажучи, я боялася, що з тебе пуття не буде, ти спершу був якимось дивним. Але зараз я знову бачу перед собою мого  добре знайомого Макса…

— Тобі подобався той я? — не знаю чому, мені не дуже сподобалась ця думка, я певно взагалі не мав озвучувати це питання, але слова зірвались з вуст раніше, ніж я подумав про це…

— Який “той”? — вона закліпала очима. — Я не розумію, що ти маєш на увазі. 

— Ну той, до "дивностей", — додав я. — твій "добре знайомий Макс". 

— Ну, ми були добрими друзями, разом ходили до школи, — вона усміхнулась. — Та ну, наче ти сам цього не знаєш! Але коли ми опинилися тут, все ніби змінилося. Ти й справді став інакшим. Я не можу це пояснити, але ти ніби інша людина в тілі Макса… Хоча може ти просто подорослішав? Мабуть, що так. Але такий ти мені більше подобаєшся…

— Я радий це чути, Діано, — я торкнувся долонею її щоки. — Все буде добре… Але прошу тебе, будь обережна. З Аланом і взагалі. Я не хочу, щоб ти постраждала.