17. Макс. Треба все обдумати

— Діано, — я взяв її за запʼясток. 

Ми були в сквері по дорозі до виходу з території кампусу.

— Ти уникаєш мене? — запитав я, коли вона озирнулася до мене. — Я тебе кликав. 

— Вибач, я трохи задумалася, — сказала вона. — Що ти хотів? 

— Знов йдеш до нього? — я зазирнув їй в очі, все ще тримаючи її за руку.

— Ти ж знаєш, якщо я не буду виконувати поставлені переді мною завдання, мене відкличуть...

— Я тоді обманув. Не хочу щоб ти забувала те, що сталось вчора, — я зітхнув.

— Я не забуду, — вона теж зітхнула. 

Я потягнув її до себе і пригорнув до грудей, а потім чмокнув в маківку:

— Це добре… 

— Ти теж, будь ласка, поводься більш помірковано, — вона зазирнула мені в очі. — Я хвилююсь за твою безпеку. 

— Ти занадто добра, — я торкнувся долонею її щоки. — Можна, я зроблю це ще раз?

Вона раптом сама піднялася навшпиньки і поцілувала мене. 

Я відповів на поцілунок, пригортаючи її ще ближче до себе, але потім все ж відірвався від її губ і, зазирнувши їй в очі, сказав:

— Коли місія завершиться, нам більше не доведеться ховатись.

Я дійсно вірив, що матиму хоч трохи часу на те, щоб побути з Діаною перед тим, як піду з цього часу..

— Я дуже цього хочу, — прошепотіла вона. 

— Він, певно, чекає на тебе, — я відвів погляд.

— Так, я піду, — вона торкнулась моєї руки. — Не думай, я нічого до нього не відчуваю. Це лише робота. 

— Не дозволяй йому надто багато… Обіцяй, — я зазирнув їй в очі.

 — Добре, — кивнула Діана. — Все, маю бігти…

Вона востаннє поглянула на мене, усміхнулась і пішла в бік університетського корпусу. 

Я зітхнув і дістав з кишені мобільний, хотів набрати Алекса і запитати, де він, бо ж ми домовились зустрітися і все обговорити, але саме в цю мить побачив, що він якраз йде в мій бік. 

— Ти казав мені, що ви з Діаною всього лиш разом тренуєтесь, але бачу, що лише заняттями в спортзалі не обмежуєтесь, — усміхнувся Алекс. 

— Вона мені подобається, нічого не можу з цим зробити, — я знов зітхнув. 

— А навіщо щось із цим робити? Чи ти боїшся гніву Алана? 

— Не хочу привертати його увагу, він же наш ворог, — нагадав я. — Та ще й такий, що може на мене головорізів нацькувати. І тоді плакав наш план.

— Тоді вам варто бути обережними, бо схоже, Алан серйозно запав на цю дівчину. Сам мені вчора дав зрозуміти…

— Це як? — я насупився. — Хіба вона для нього не якась чергова іграшка?

— Ми були на засіданні Ради, і там зайшла мова про переселення людей, що живуть за стіною, у якусь пустелю. То думаю, якби Діана була для нього іграшкою, він би не почав непокоїтися за її родичів…

— Ти ж не видав себе, Алексе? Твій брат все одно не такий, як ти. Він не піде проти батька, він хоче влади, — нагадав я.

 — Я старався поводитися спокійно, думаю, він нічого не запідозрив, — я знизав плечима. — Але, мабуть, і тобі треба попередити про це своїх рідних. Тільки щоб ніхто не дізнався, що інформація пішла від мене, бо тоді в мене виникнуть великі проблеми…

— Я розумію, — я кивнув. — Але коли я скажу батькові, знаючи його… Він десь як ти, і спробує попередити і врятувати  всіх.

— Я навіть не знаю, що робити, — розгублено поглянув на мене Алекс. — Не хочу, щоб люди страждали. У тій пустелі дуже несприятливий клімат, ще й продукти далеко доставляти, я боюсь, що їх зовсім покинуть напризволяще…

— Це якщо вони насправді не захочуть спалити там все з більшістю населення, — зітхнув я. — Можуть же прикритись якоюсь катастрофою. Не думав про таке?

 — Але хто тоді буде працювати на заводах і фабриках? — він почухав потилицю. — Хіба, може, їхній задум позбавитися дітей, старих, хворих… тих, хто не може працювати? 

— Так, — погодився я. — скоріше дійсно позбавляться старих, дітей та жінок, бо вони не потрібні на заводах, толку від них там їм буде мало.

— Що будемо робити? — він подивився на мене. 

— Треба подумати, у нас ще є час? Коли вони планують це все зробити? — відповів я питанням на питання.

— Йшла мова, щоб усе підготувати за сорок  днів…

— Так швидко, — замислено сказав я. 

Я якраз мав встигнути, щоб повернутись назад, додому. Рівно впритик, за пару днів до крайнього дня все й закінчиться. 

Я вперше за останній тиждень згадав про свій реальний дім, і цей факт мене здивував. Я майже не думав про Сашу… Я прижився тут, дійсно прижився.

— Ми маємо подумати, як краще вчинити. А твій брат… — я зітхнув. — Як думаєш, він нічого не втне? Якщо ти сказав правду і він переживає за Діану, то видавши себе і свої реальні наміри, якщо він авжеж не обманює, він може видати і тебе.

— Він не буде видавати себе, — сказав Алекс. — Для нього заслужити схвалення батька важливіше, ніж допомогти дівчині, яку він кохає.