16. Алекс. Неочікувана розмова на засіданні

Слухаючи виступ промовця, спершу не дуже уважно, я насторожився, коли зрозумів, що мова йде про території, які знаходяться за стінами метрополії. Наскільки я зрозумів, влада хотіла розширити її територію, тому що потрібно було більше місця для побудови нових житлових комплексів та торговельно-розважальних центрів. 

 Потім почалося досить бурхливе обговорення запропонованого проекту. Адже вся проблема була в тому, що на територіях, які планувалися під розширення метрополії, зараз стояли заводи і фабрики та жили робітники, які на них працювали. Урядовець, який запропонував цей проект, сказав, що промислову сферу потрібно перенести подалі від метрополії, у пустельну місцевість, мовляв, тоді в метрополії буде краща екологія.

 — А як бути з людьми? — запитав інший член ради. — Ну, тими, що живуть за стінами, чи захочуть вони їхати в пустелю? 

— Стимулюватимемо їх, — він знизав плечима. — Ви ж самі знаєте, як часто трапляються пожежі в пустелях за стінами метрополії. Ми їм тільки допоможемо. Але для реалізації плану ще потрібен час. І гроші. Тому я і хотів би, щоб ми все вирішили якомога швидше, якщо ми хочемо, щоб статус нашої метрополії підвищили на наступному вседержавному засіданні. Тоді до нас підуть нові інвестиції, а це саме те, що ми й хотіли.

На цих словах я побачив, що батько, який сидів біля мене, задоволено усміхнувся. Я згадав, де бачив цього чоловіка, який зараз виступав, він неодноразово був у нас в гостях, батько дуже часто з ним зустрічався… Це була його людина.

Я не знав, що малося на увазі під “стимулюванням”, але думав, що нічого хорошого. Якщо навіть у нормальному кліматі ці люди ледве виживали, то що з ними буде після переселення? Схоже, їхня доля тут нікого особливо не хвилювала, учасники зібрання найбільше хвилювалися, щоб не було якихось масових заворушень. 

Я подумав, що це ж і рідним Макса доведеться кудись переселятися. Треба буде обов’язково повідомити його про це. Я повернув голову і поглянув на брата, очікуючи, що він зараз, за своєю звичкою, почне казати щось образливе. Але на моє здивування від виглядав заклопотаним.

Цієї миті батько сказав, що має відійти, бо скоро буде голосування, і щоб ми сиділи тут і нікуди не відходили. 

 — Добре, — відповів я. 

Алан тільки кивнув, після чого батько пішов до трибун і залишив нас наодинці.

Якийсь час ми сиділи мовчки, а потім Алан несподівано звернувся до мене:

— Що думаєш? — запитав він доволі тихо, так, ніби хтось міг нас підслухати. — Щодо цього всього.

Хоча навколо не було людей, більшість спустились до трибун, тож в принципі нас ніхто не міг почути.

— Не знаю, — сказав я. Я не міг йому довіряти, тому вирішив бути дуже обережним у своїх висловлюваннях. Добре пам’ятав настанови Макса з цього приводу. 

— Діана звідти, з того району, — продовжив він. — Твій той, як його, теж.

— Макс? — я кивнув. — Так, там живе його сім’я. 

— Якщо я скажу Діані, то я буду зрадником метрополії? — запитав мене Алан.

— Ну, я нікому не скажу, що ти сказав їй, — відповів я. — Так що, думаю, ніхто про те не дізнається. 

— Якщо вони зрозуміють, що був витік, я все звалю на тебе. Якщо будуть допитуватись. Батько не повірить, якщо ти скажеш на мене, — він насупився. — Це я тебе типу залякую, щоб ти мене не видав… Чорт, я не очікував, що трапиться щось подібне. Що нам робити?

— Я вже сказав, що нікому не скажу про тебе і Діану, — я знизав плечима. — Я ж бачу, що вона тобі подобається. Думаю, буде нормально попередити її рідних, щоб вони, принаймні, якось підготувалися до переїзду. А може, вони взагалі зможуть кудись переселитися самі? В іншу метрополію? 

— Якщо вони так зроблять, Діана, певно, теж поїде, — він зітхнув.

— Може, вона залишиться тут, знайде роботу, — почав я заспокоювати його. — Вона розумна дівчина. 

— Батько не має дізнатись про те, що вона дійсно важлива мені. Нам не можна показувати йому свої слабкі місця, — сказав Алан. 

— Але батько тебе любить, на відміну від мене, — заперечив я. — Зрештою, ти можеш поговорити з ним і попросити, щоб він допоміг родичам Діани. Може, їм знайдуть якусь роботу і житло тут, у метрополії.

— Ти помиляєшся, Алексе, — він похитав головою. — Якщо я зроблю так, він побачить мою слабкість. Він ненавидить слабкість.

— Тоді ти можеш спробувати сам допомогти їм. У тебе ж багато знайомих, ти сам мені про це казав — що зв’язки і гроші вирішують будь-які проблеми. 

— Але не тоді коли твій супротивник має більше звʼязків і грошей, дурню, — він насупився. — Батько йде. Добре, продовжимо цю розмову іншого разу. Я подумаю, що зробити…

***

АРТ АЛЕКСА І АЛАНА НА ЗАСІДАННІ