11. Макс. Такі наївні та ідейні, як ти, часто помирають першими.

— Добре, — погодився я. — Повір, я і сам не з тих, хто готовий бути сліпим знаряддям. Я хочу робити тільки те, що не суперечить моїм принципам. А вбивати родину друга, навіть якщо вони там в тебе всі гади, це не в моєму стилі.

— Тоді домовились, — сказав Алекс. — Та й тобі буде більше користі, бо я краще знаю наше суспільство, то можу дати тобі якусь корисну пораду. Ну, щодо твоєї місії, чи як ти там це називаєш. 

— Але ти розумієш, що це все одно може нашкодити твоїм близьким? — запитав я. — Владі, статусу…

— Ну, якщо це допоможе багатьом іншим людям… — він замислився. — На владу і статус мені байдуже, головне, щоб це не зашкодило життю і здоров’ю моїх родичів. А все інше хай тебе не хвилює. 

— Все ж ти ще той ідеаліст, — я усміхнувся. — Думав, таких вже не буває. Але в тій президентській кампанії краще промовчати про свої ідеали. 

— Ну, я не ідіот, яким ти мене хочеш показати, — буркнув він. 

— Не ідіот, а ідеаліст, хоча, дійсно, спільне є, — я засміявся. — Добре, думаю, ти побачив достатньо. Але показувати тебе батькам все ще не хочеться, вони можуть не зрозуміти моєї надмірної довіри до тебе, і тоді до вас відправлять когось іншого.

— То може, ми підемо вже назад? — запитав він. — Заночуємо у Дейва. Я його попередив, що можу повернутися. А його батьки у від’їзді, ніхто не знатиме, що я виходив. 

— А як він ставиться до помічників? — уточнив я. — Ми ж не рівні і все таке. 

— Та, думаю, йому все одно. Він більше всього любить науку, а щодо політики, то практично не цікавиться нею, хіба що теорією. Думаю, він і не зрозуміє, що ти мій помічник, а якщо зрозуміє, то не буде проти, щоб ти теж заночував у нього. 

— Добре, тоді давай так і зробимо…

***

Коли ми вже йшли тунелем назад, до міста, і майже дійшли до необхідного нам виходу, я почув кроки десь позаду. 

Одразу обернувся і побачив, що до нашого тунелю ще ніхто не вийшов. Алекс відкрив рота, хотів щось сказати, але я натомість накинув на нього каптур і штовхнув до одного з тунелів, приклавши пальця до губ у знак тиші, а сам так само сховався в іншому тунелі. 

Кроки наближались, але я був впевнений, що все обійдеться, нас не мало бути видно, якщо він поводитиметься тихо, то…

— Шпигун?! — почув я незнайомий голос, після чого прослідував звук глухого удару. — Код «Троянський кінь», — схоже, він уже віддавав команду по рації.

Не можна було, щоб хтось побачив обличчя Алекса. 

Чортів придурок!

Я натягнув каптур, зітхнув і все ж вистрибнув з тунелю.

Охоронець обернувся до мене, але я був швидший і одразу врубив йому в сонну артерію, щоб той відключився.

— Ця фігня відключила його не більше ніж на хвилину, вставай! — роздратовано сказав я Алексу. 

Він піднявся на ноги, розгублено крутячи головою. 

— Швидше, валимо звідси!… 

***

Коли ми вже були майже біля будинку його друга, я нарешті зміг трохи заспокоїтися і сповільнив кроки, а потім звернувся до Алекса:

— Він бачив твоє обличчя?

— Наче ні, там було темно, — відповів він. 

— Якби нас зловили… Навіть не хочу думати, що б тоді трапилось, — я зітхнув. — Ну що, все ще хочеш допомагати мені?

— Звичайно, а ти думаєш, що я боягуз? — він ображено поглянув на мене. 

— Життя — це життя, Алексе. Це тобі не якась гра на того, хто крутіший, чи сміливіший, — хмикнув я. — Але, схоже, ти цього поки що не розумієш.

— Ти так говориш, ніби ти якийсь старий дід, — усміхнувся він. 

— Сам ти дід, — я ткнув його ліктем в бік. — Просто не хочу, щоб тебе вбили. 

— Ну, якщо ми не будемо самі нариватися на неприємності, то певно, ніхто нас не вб’є, — сказав Алекс. 

— Те, що ми задумали, по-твоєму, не «наривання» на неприємності? — я закотив очі. — Ти дійсно такий дурний, чи прикидаєшся, щоб мене позлити?

— А ти спеціально вирішив спершу ввести мене в курс справи, а потім почати відмовляти від участі? Передумав чи злякався? — усміхнувся він. 

— Сказав же, не хочу, щоб тебе вбили, — відповів я. — Такі наївні та ідейні, як ти, часто помирають першими. А я тепер ніби як несу відповідальність.

— Ну, раз уже я все знаю, то все одно не відмовлюся допомагати тобі, — сказав Алекс. — Ми ж друзі, чи не так? 

— Треба ж було подружитися саме з тобою, — буркнув я. — Це буде ще той геморой… Добре, ходімо до твого іншого друга. Коменданти не мають нас побачити…

***

Арт: