10. Алекс. Часткове розкриття карт.

Ми йшли темними вулицями, на яких було дуже мало ліхтарів. Це здавалося мені дивним у порівнянні з тим, як яскраво були освітлені вулиці нашого міста. Люди нам майже не траплялися, двері будинків були міцно зачинені. 

Тільки на одній площі, повз яку ми проходили, я побачив щось типу великої фури, навколо якої товпилося багато людей в темному одязі і з похмурими обличчями. Вони по черзі підходили до фури, показували посвідчення і отримували невеликі коробки, з якими швидко йшли геть, тримаючи так, наче це був найдорожчий скарб. 

​​— Що це таке? — запитав я у Макса. 

​​— Роздача пайків, ​​— він знизав плечима. ​​— Хліб, вода, каша. Вони приїжджають раз на тиждень, постійно вночі, бо вдень тут надто спекотно.

— Хіба тут немає магазинів? — я озирнувся навколо. Дійсно, тепер зрозумів, що ще мені було дивним: я не бачив яскравих вітрин з товарами, кафе й тому подібного. Навколо були тільки житлові будинки або якісь підприємства чи технічні приміщення. 

— Тут, ближче до стін, багато фабрик, а ще — житло тих, хто на них працює, — Макс зітхнув. — Це тобі не метрополія, Алексе. Тут люди виживають, їм не до магазинів. Хоч би їжу отримати. Власне, більшість за неї і працює. Бачиш талони? Вони видаються тим, хто працює на заводах.

— Але там зовсім невеликі коробки, невже в них поміститься достатньо харчів, щоб людина могла прожити тиждень?

— Вижити, — поправив мене Макс, коли ми йшли повз весь цей натовп, який намагався урвати собі "пайок". — Так, для виживання цього якраз достатньо. Ну, ти хотів побачити, як живуть за стінами. Я тобі показав, — він уважно подивився на мене. — Що думаєш?

Я вже хотів щось відповісти, коли відчув легкість на плечі, де в мене буквально мить тому висіла сумка.

— Стояти! — Макс схопив за руку якогось худорлявого хлопчину років десяти, який вже мало не втік з моїми речами. — Давай назад! — він простягнув руку до хлопчини. 

Той сердито глянув на нього, але сумку віддав. 

— Відпустіть, я більше не буду, — процідив крізь зуби. 

— Відпусти його, — сказав я. А потім згадав, що в моїй сумці ще було трохи грошей. Дістав їх і простягнув хлопцеві. — Тримай. Купиш собі щось поїсти. 

В цей момент я помітив, що інші люди, які були навколо, якось дивно подивились на мене, а потім ті, що були ближче, почали просити.

— Пане, дайте і мені, у мене двоє дітей! — сказала одна жінка, схопивши мене своїми брудними пальцями за рукав.

— І мені, у мене батько при смерті від синтетитичної їжі, в нього алергія і організм її не сприймає! — сказала худорлява дівчина десь нашого віку.

— Будь ласка! — мене схопив ще хтось.

Натовп, який перед цим оточував фуру, відразу переключився на нас. Люди смикали мене за одяг, кожен щось вигукував, так що голоси злилися в суцільне гудіння, і я зовсім розгубився. 

— Ходімо звідси, — Макс смикнув мене за лікоть і потягнув геть від натовпу. 

Деякі з найбільш наполегливих спочатку намагались вчепитись за мене, але Макс відштовхнув їх. Тоді вони знов переключились на фуру, черга в якій ніби як зменшилась. Почали знову мало не битись за місце попереду, а я шоковано дивився на це все.

Ми мовчки пройшли кілька кварталів, і лише після цього я зміг оформити свої думки в слова. 

— Нам у новинах показують, що тут люди живуть нормально, — сказав я. — Звичайно, вони не багаті, але мають все необхідне. То значить, влада бреше? Але чому? 

— Повір, ці люди ще живуть нормально, — зітхнув Макс. — Уяви, як живеться тим, хто не просто за стінами, а далеко від метрополії. Авжеж, влада бреше, навіщо показувати це таким багатеньким синочкам, як ти?

— Але ж продукти не так дорого коштують, може, якби жителі метрополії знали, то могли б купувати харчі і передавати за стіни.  

— Подумай своєю головою, Алексе, — він уважно подивився на мене. — Хто керує твоєю метрополією?

— Рада корпорацій, — сказав я, не задумуючись. — Це знають навіть першокласники. 

— Раді корпорацій, думаєш, вигідніше платити гроші, чи генномодифіковані пайки за важку і небезпечну працю на її фабриках? — продовжив Макс.

— Але це несправедливо! — я все ніяк не міг заспокоїтися. — Звичайно, треба щоб їм платили гроші. Щоб вони могли купити все необхідне. 

— Світ взагалі несправедливий, — хмикнув він. — Нікому нема діла до цих людей, корпорація і уряд не будуть цього робити. Це принесе їм тільки збитки.

— Я поговорю з батьком, мабуть, він зможе щось змінити, — цієї миті я був переконаний, що це дійсно хороший план. 

— Він все знає і без тебе, більше того, він один з тих, хто керує всім цим процесом. Тим, щоб у людей було води і їжі рівно стільки, щоб мотивувати їх працювати, — Макс зітхнув. — Якщо щось скажеш йому, мене, певно, одразу вб’ють. 

— Добре, я не буду казати, — я теж зітхнув. — Але що робити? Як я можу чимось допомогти? Цих людей дуже багато, а батько видає мені невеликі суми. Може, звернутися до якихось благодійників? Чи записати відео і викласти в інтернеті? 

— Якщо ти будеш надто висовуватись, твій батько і тебе не пошкодує, придурку, — відповів Макс. — З такими як він неможливо домовитись. Вони діють у своїх інтересах, гроші — це все, що цікавить таких людей, як твій батько. Гроші і влада. Навіть не знаю, що він зробив би, якби дізнався, що ти вирішив «допомогти». Відішле тебе кудись подалі в кращому випадку…