7. Макс. Бійка.

Коли охоронці мало не вигнали мене з університету і я рушив до гуртожитку, то вже було доволі пізно. Нічна метрополія виглядала дуже недружелюбно, все було темне, холодне і порожнє. Вже ось-ось мала початись комендантська година, тож мені треба було поспішати.

Я відкрив карту на мобільному пристрої, який дав мені Алекс, і побачив, що можна було доволі непогано скоротити шлях, якщо пройти територією закинутої фабрики. Тоді мені не треба буде обходити декілька кварталів, і я майже одразу потраплю до гуртожитку.

З моменту як я вийшов з корпусу, мене не покидала думка, що за мною хтось стежить. Хоча, певно, це просто розгулялась моя фантазія… Через тренування в своєму часі і підготовку до місії я завжди і в усьому шукав підвох, і це зіграло зі мною злий жарт, бо тепер я зовсім не міг розслабитись.

Але все ж хотілось швидше дістатись гуртожитку, щоб це кляте погане передчуття пройшло. 

Я переліз через паркан і рушив навпростець в необхідному напрямку, але буквально за пару хвилин почув, як хтось наступив на гілку чи щось подібне.

Одразу обернувся і побачив віддалік декілька людей. В усіх у руках поблискувала якась зброя. Певно, це було щось типу шокерів. Вони не використовували команди з телефонів, значить, це були нижчі? Нападали на свого ж? Певно, заради грошей тут і не на таке йдуть… В будь-якому разі, про мою місію знали одиниці, і це були далеко не прості люди. 

Я озирнувся навколо, намагаючись прикинути, як втекти, але розумів, що якщо я зараз просто побіжу, то далеко не факт, що зможу відірватися, та й вони будуть атакувати в спину. Тому треба битися.

— І чого вам треба? — я поклав сумку на землю і розімʼяв кістяшки пальців. 

— Ти зайшов на нашу територію, — озвався один із них, мабуть, той, що був за головного. 

— Хоч ти і в масці, на тобі форма нашого універу, — хмикнув я. — Яку ще територію? Ти — студент, тож йди і вчись. 

— А ти взагалі не студент, — сердито відповів той. — просто прислужник багатенького мажора! Тож стули свою пельку!

— Підійди і спробуй мене заткнути, — я посміхнувся.

Трохи змістив центр тяжіння, розвернувся напівбоком і підняв руки в захисну позицію. 

Тепер я чітко бачив, що їх було троє. Той, що був "за головного", був рази в півтора більший за це нещасне тіло, яке мені дісталось.

Він рушив у мій бік, миттєво прискорюючись, і вже за секунду його кулак цілив мені в обличчя, але я зміг ухилитись і навіть вдарити його під дих. Однак цей слабкий удар зовсім не зашкодив йому…

В ту ж мить, як я відкрився після атаки, він сам контратакував, а я не встиг зреагувати. Очі все бачили, з цим мені пощастило, але чуже тіло все одно було занадто повільним і неслухняним.

Коли впав на землю, подумав, що ще пара таких ударів і можна буде мене пакувати в мішок. 

Намагався встати, але не виходило, тіло зовсім не слухалось, ніби скамʼяніло. Коли він підійшов до мене, то вдарив мене ногою в живіт. І ще раз, потім ще один. 

А потім десь вулицею почулося виття сирени. 

— Нам треба звалювати, — сказав один з його приспішників. — Якщо коменданти застукають нас за бійкою з іншим студентом, то…

— За нас є кому заступитися, — той сплюнув собі під ноги. — Але я не хочу більше дивитися на це лайно, тому ходімо…

Коли вони пішли я все ж підвівся. Точніше, став на коліна, все ще зігнутий навпіл, і тільки потім зміг остаточно підвестись. Кульгаючи, підійшов до сумки, підняв її і повісив на плече, а потім дістав з-за пазухи телефон, щоб перевірити, чи він цілий. 

Витер цівку крові, яку відчув на губі, а потім подивився на екран. Ніби з мобільним все було в порядку. Це добре…

***

Зранку коли побачив своє обличчя, то по ньому було видно, що я бився. Але все ж на мені все загоювалось доволі швидко, тож залишився тільки слід на губі, що було не так критично. 

Тому я вирішив, що піду до універу як ні в чому не бувало. Власне, так я і зробив: вийшов з гуртожитку раніше, ніж інші, щоб зайвий раз ні з ким не пересікатись, мені зараз було не до нових знайомств. 

Але вже коли виходив з території, відчув, як до мене хтось наближається зі спини. Відчув доволі пізно, аж коли нападник був в небезпечній близькості, але все ж цього разу тіло встигло зреагувати і викрутити руку того, хто був за мною. От тільки коли я подивився на того, кого впіймав, а саме на дівчину з розподілення, Діану, то одразу ж відпустив:

— А що це ти підкрадаєшся?

— Хіба я підкрадалась? — запитала вона.

— А хіба ні? — відповів я питанням на питання.

— Ні, просто збиралась тебе наздогнати і поговорити без свідків. 

— Що ж, я уважно слухаю, — я подивився на неї. — Можемо поговорити на шляху до універу, поки твій "хазяїн" тебе не забрав.

— Схоже, ти вже з кимось поговорив, — вона вказала на мою розбиту губу.  — Людям з нижчого світу тут реба бути трохи обачнішими, особливо нам з тобою. 

— Я просто впав, не знаю, про що ти, — я знизав плечима.