4. Алекс. Ти занадто язикатий.

Я подумав, що брат був правий щодо одного — мені дійсно підсунули найгіршого з можливих помічників. Цей Макс був таким непередбачуваним і агресивним, що я постійно поряд із ним перебував у напруженні, бо не знав, що він скаже чи зробить наступної миті, і як те все відгукнеться мені. Вже й так через нього наші, не сказати, щоб дуже приязні стосунки з братом, стали зовсім ворожими. Я не сумнівався, що Алан найближчим часом втне якусь капость, і йому це зійде з рук, а я, як завжди, буду винним…

— Іди вже, — я махнув на нього рукою — Звідки ти взявся на мою голову…

— Я взагалі тебе захистив. Тільки нафіга… — буркнув він. — Ти жалюгідний.

Я відвернувся від нього і мовчки пішов до гравітаційної автівки, яка стояла неподалік. Добре, що Алан з його помічницею десь зникли, тож я хоч дорогою додому міг побути один і заспокоїтись. Всередині в мене все кипіло, я думав про те, чому навіть люди з нижчого світу можуть так зневажливо ставитись до мене. Може, це якась провокація? Цього хлопця підіслав батько, щоб перевірити, як я буду себе поводити в складній ситуації? 

Цілком вірогідно, адже я ніколи не бачив, щоб слуги поводилися так нахабно. То було просто неможливо. Значить, це не слуга, а хто тоді? 

Я незчувся, як автопілот зупинив машину біля входу в маєток. Вийшов, підійшов до брами, яка відразу відчинилася, бо була запрограмована під те, щоб впускати господарів і їхніх слуг і затримувати чужих. 

Так само автоматично переді мною роз’їхалися двері будинку, і я побачив батька, який саме збирався виходити.

— Добрий день, — буркнув я, збираючись пройти повз нього і сховатись у своїй кімнаті. 

— Що за незадоволений вираз обличчя? — звернувся він до мене. — І чому ти один? Де твій брат?

— Десь пішов зі своєю помічницею, — відповів я. 

— А що твій помічник? — продовжив допитуватись батько.

— Нічого особливого, помічник як помічник, — я знизав плечима, придивляючись до батька. Я думав, що він може якось видати себе і я дізнаюся, чи це він підіслав до мене клятого Макса.

— Зрозуміло, — він кивнув і відвів від мене погляд. — Дай пройти, — на цих словах він відсунув мене рукою зі свого шляху. — І так витратив на тебе зайвих пʼять хвилин, я вже запізнююсь.

Я пішов сходами на другий поверх, серце калатало в грудях, кулаки стискалися, я думав про те, що, може, мені краще покинути свою сім’ю і поїхати світ за очі, щоб позбутися цього зверхнього до себе ставлення. 

Але я розумів, що це не вирішить мою проблему. Куди б я не пішов чи не поїхав, я завжди буду собою — жалюгідною ганчіркою, як мене обізвав Макс…

І від цієї думки мене охопив відчай. 

Я сів у крісло в своїй кімнаті, обхопивши голову руками. Треба, певно, щось міняти, якось змусити навколишніх людей рахуватися зі мною. Але як? 

Раптом мені в голову прийшла думка, яка здалася рятівною. 

Завтра я прямо спитаю у Макса, хто він такий і навіщо його до мене підіслали. 

Зараз, коли я вже міг спокійно поміркувати над усім, мені здалося підозрілим те, що Макс виглядає худим і замученим, коли насправді він дуже сильний. Он як зміг скрутити Алана, який днює і ночує в тренажерному залі та на тренуваннях з боротьби… Макс точно якийсь не простий, але хто він такий — у цьому ще належало розібратися. 

Думаю, він повинен все розповісти, якщо налякати його тим, що я все знаю і заявлю до поліції. А якщо не розкаже? Можна спробувати заплатити йому. Люди з нижчого світу полюбляють гроші. Так і зроблю. 

Коли я буду точно знати, хто так “копає” під мене, я придумаю, як із ним боротися. Може, я не настільки сильний і рішучий, як Алан, але я, безперечно, розумніший. Тому їм не вдасться обвести мене навколо пальця. Ще побачимо, хто буде сміятися останнім…

***

Коли наступного ранку я прийшов до універу, то був налаштований рішуче. Втім, поки тривали заняття, я нічим не показував Максу, що маю підозри стосовно нього. Але коли продзвонив дзвінок з останньої пари і студенти поспішили до виходу, я сказав йому:

— Зараз залишимось на деякий час, бо нам треба поговорити. 

— Добре, бос, — скривився він. — Як скажеш.

Знову цей знущальний тон… Я подумав, що дарма тоді заступився за нього перед братом. Може, мені теж скористатися шокером, що був у всіх наших телефонах? Але мені було неприємно робити комусь боляче. Навіть такому неприємному типу, як Макс. 

Я показав на двері, що вели до порожньої зараз лабораторії.

— Тут нам ніхто не заважатиме, заходь. 

— Оʼкей, — хмикнув Макс і пішов за мною. 

Я повернув засувку на замку, щоб ніхто не увірвався й не перебив нам розмову. Потім підійшов до Макса, подивився йому в очі і запитав:

— Ну, хто тебе підіслав до мене? 

— Ого, — він усміхнувся і схрестив руки на грудях, подивившись при цьому на мене з викликом. — Здається, у когось манія величі… Чи страх переслідування.

 — Якщо ти мені все розкажеш, я не буду викликати поліцію, — сказав я. — Інакше сидіти тобі в камері…