2. Алекс. Доленосна зустріч.

2. Алекс

— Алексе, йдіть снідати, — почув я крізь відчинені двері голос нашої куховарки. 

Я зітхнув і відклав вбік свій планшет, на якому читав книгу. Якраз зупинився на найцікавішому місці.

Якби я міг сам розпоряджатися своїм часом, то не ходив би цього клятого універу, набагато продуктивніше було б вчитися самому. Тим більше, технології це дозволяли. 

Але батько наполягав, що майбутній політик мав не тільки знати закони та різні науки, але й постійно спілкуватися з людьми. Ставив у приклад мого старшого брата, який мав купу друзів і постійно пропадав на якихось вечірках.

Мені ж він докоряв через мою нелюдимість. Може, я такий вдався, а може, просто почувався некомфортно в оточенні батька та напівкровного брата. Бо мені здавалося, що всі навколо підсміюються з мене через те, що я народжений поза шлюбом. Хоча батько завжди до мене добре ставився, але я бачив, що він невдоволений мною. І постійно відчував себе ніби запасною копією Алана. 

Мені казали одягатися так, як він, поводитися так як він, займатися тими самими справами. Я підозрював, що в майбутньому батько хотів, щоб я був свого роду дублером Алана.

А я найбільше за все хотів бути самим собою і жити таке життя, яке мені подобалося, і бути вільним…

Я зійшов донизу у їдальню, де за столом уже сиділа вся наша родина. Батько, його дружина і мати Алана Емма, і сам Алан. 

— Алексе, чому ти увесь час запізнюєшся? — невдоволено запитав батько. 

— Я готувався до занять, — не придумав нічого більш правдоподібного я. 

— Краще б ти так старанно ходив на зустрічі Ради Корпорацій, у тебе ж є перепустка, а ми з Аланом тебе там майже ніколи не бачимо, — продовжив він. 

 — Алан теж не дуже часто туди ходить, — я сказав правду, але побачив, що Алана мої слова розізлили. 

— Ну, частіше за тебе, — хмикнув він. — Може, тобі взагалі поїхати кудись на переферію? Будеш там сидіти за своїми книжками і ніхто тебе не чіпатиме, прямо як ти хочеш. 

— Припиніть собачитись, — сказав батько. — Ви обидва — важливі члени моєї родини, ви маєте успадкувати мою владу, а для цього треба і вчитись як слід, і ходити на засідання. 

 — Добре, — сказав я. — Вибач, буду ходити на засідання частіше. 

— Вам обом дадуть помічників, — батько подивився на нас. — Тренуйтесь делегувати повноваження, помічники можуть бути дуже корисними, якщо правильно їх вимуштрувати. 

Алан закотив очі, йому було нецікаво все те слухати.

 — Я сподіваюсь, у мене буде симпатична помічниця, — сказав він. 

— Не забувайте, що вони з нижнього світу, — сказав батько. — Я проти таких звʼязків, навіть просто заради задовільнення своїх потреб. Ви маєте знайти гідних дівчат навіть для цих втіх. 

 — Сину, у тебе ж є дівчина, — озвалася Емма, яка досі мовчала. 

— Дівчина — це не дружина, — хмикнув брат.

 — Все одно ти маєш поводитися як годиться, — вона похитала головою. — І Алексу треба нарешті знайти дівчину, а то на всіх вечірках він тиняється сам… Там же в університеті є порядні дівчата з гарних родин, придивляйся до них, чи що…

Вона подивилась на мене з якоюсь ніби жалістю, всім своїм виглядом показуючи, що навряд чи дівчата горять бажанням зі мною познайомитися, але раптом трапиться якась така ж дивачка, як я? 

— Нам вже треба йти, — сказав я, дивлячись на Алана. — Не хочу запізнюватись. 

— Ти такий нудний, — відповів брат, але встав з-за столу. — Добре, поїхали. Хочу вже познайомитись з помічницею.

— А як же та дівчина, про яку казала твоя мати?

— Дівчина — не дружина, та й я вже її тиждень динамлю… А взагалі це не твоя справа!

Ми вийшли з будинку, а під ним куже чекала гравітаційна автівка найсучаснішої моделі, яка не потребувала водія, а рухалась на автопілоті. Ми сіли всередину, Алан скомандував: “В університет”, двері зачинились, і машина плавно рушила з місця. 

— А чому ти так впевнений, що матимеш помічницю? — запитав я у брата. 

— Ну я ж не якийсь лошара, — він усміхнувся. — У мене все схоплено, я отримав ще ту красуню, сам обирав, дивись! — Брат дістав мобільний і показав мені екран, на якому я побачив красиву смугляву дівчину з довгим темним волоссям, темними очима і хорошою фігурою.

— А хіба помічників не призначають рандомно? — мені й у голову не прийшло, що могло бути інакше. 

— В нашому світі все можуть вирішити гроші і звʼязки, — сказав Алан. — Ти просто ніколи не користуєшся тим, що дано тобі від народження. А я користуюсь.

— Я просто хочу, щоб все було чесно, — сказав я. 

— Ти народився не в тому світі, Алексе. Тут всім правлять гроші. Пофіг людям на чесність і справедливість. Найкраще отримують ті, які більше платять, — він знизав плечима. — Раз ти ні з ким не домовлявся, значить, тобі дадуть одного з найгірших помічників, того, кого ніхто не обрав собі.

 — Ну, мені якось все одно, — я знизав плечима. — Я чудово досі обходився і без нього. Для чого він мені? Бути на побігеньках? Не люблю такого.