1. Макс. Якого біса я прокинувся в чужому тілі?

1. Макс

Коли я відчув, ніби до мого плеча доторкнулись, то мимоволі відсторонився. Мені сказали, що я маю прокинутись сам і навколо не буде нікого, для переміщенні в часі виберувть безпечне місце, щоб я міг оглянути все і виробити план дій. А за п’ятдесят днів треба буде повернутись назад у цю саму точку, і тоді мене перемістять знову в наш час… Відвернувся на інший бік і спробував знов зануритись в повноцінний сон, бо ж в цих капсулах люди часто ловили глюки і прокидались раніше часу, що потім їх і вбивало… А я мав вижити, щоб заробити гроші і врятувати свою хвору сестру.

— Максе, прокидайся, — почув я над собою чоловічий голос.  — Ти все проспиш!

Якого біса? 

Я насупився і ще більше замружив очі. Невже дійсно спрацювало?

— Сину, — я почув ще й жіночий голос. — Сьогодні не можна запізнюватися, у тебе розподілення! 

Я все ж розплющив очі. Побачив перед собою чоловіка десь років сорока пʼяти, він виглядав втомленим і голодним. Тіло було худим, як і обличчя. Поруч із ним була жінка десь його віку, вона теж була дуже худа.

А ще цей одяг… Він виглядав якось незвично, ніби з якогось старого фільму серії стартрек.

Вона сказала, що я її син?

— Де я?... — я озирнувся навколо.

— Як це, де? — жінка закліпала очима. — Звичайно, вдома. Але зараз ти маєш вирушити на виконання місії, чи ти забув?

— Чи ти злякався? — раптом сказав чоловік. — В останній день, ти не можеш так підвести нас… Все сплановано спеціально під тебе. 

— Голова болить, — я прийняв сидяче положення і подумав, що треба хоч якось дізнатись, хто вбіса всі ці люди і чого від мене взагалі хочуть… — Можете ще раз нагадати, що там за важлива місія? — я усміхнувся. — А то я трохи нервую.

Краєм ока оглядав кімнату, в якій знаходився. Судячи з того, що я бачив навколо, я дійсно був у майбутньому, і далеко не найближчому від мого двадцять першого сторіччя. Хоча, може й у доволі близькому… 

Нас попереджали, що технології будуть розвиватись швидко, і що я не маю показувати, що мене щось дивує, хоч насправді все навколо було дуже незвичним. Стерильно білі стіни, таке ж біле ліжко, на якому був я, і жодного натяку на інші меблі. А, ну ще ці стільці, на яких сиділи мої "батьки", і які ніби виросли з підлоги.

А ще тут майже всюди були дзеркальні поверхні. Коли побачив себе в одній з них, то не впізнав. На мене дивився хлопець років вісімнадцяти, зовсім не схожий на мене. Невже я в чужому тілі? 

Мене не попереджали про можливість таких результатів експерименту…  

—  Не прикидайся дурником, — насупився чоловік. — Ти чудово знаєш, що зараз маєш отримати розподілення. Ти станеш помічником сина голови Ради Корпотацій і маєш подружитись із ним, щоб він привів тебе в маєток.

— Ага, — я кивнув. — А там  у нас все типу схоплено, і я точно ним стану, — я подивився на чоловіка.

 — О, все ти добре пам’ятаєш, бо я вже злякався, що тебе спіткала амнезія, — усміхнувся він. 

— А що в тому маєтку? Що я маю зробити? — поцікавився я.

— Тобі поки що рано це знати, ми все повідомимо потім. Головне — це втертися в довіру до Алекса, сина голови Ради. 

— Добре, — я кивнув. — Покажіть мені його фотку чи що…

— Коханий, він перехвилювався… Може, ми все ж його замінимо? Макс твій єдиний син… Це надто небезпечно, — сказала жінка, яка, схоже, дійсно була матірʼю хлопчини, в чиє тіло я потрапив.

— Він з усім впорається, ти ж знаєш Макса, він дуже відповідальний, а зараз жартує, — батько знизав плечима. 

— Так, все добре, — мені захотілось підбадьорити ту жінку. Вона не знала, що тепер її сина в цьому тілі не було, і краще, щоб так і не дізналась, бо хто його знає, що тоді зі мною зроблять… — Я впораюсь… Давайте переходити до справи…

***

У цьому тілі було некомфортно. Слабке, мені здавалося, що його можна вбити аж надто легко. Але, певно, в цьому був якийсь задум, бо порівняно зі своїм "біологічним батьком" і двоюрідним братом я дійсно виглядав набагато слабшим. Зараз ми всі, я, брат, якого так хотіли відправити замість мене, і батьки стояли у великій залі, де  було ще  багато людей. Всі дивилися на великий екран, який ніби висів у повітрі прямо посередині. В нашому столітті такого ще не було…

— Може, все ж відмовишся? — прошепотів мені Ден, той самий "брат". — Ще не пізно помінятись.

— Не дочекаєшся, — так само тихо сказав я, усміхаючись. 

— Ти провалиш місію, ти надто неконтрольований.

— Замовкніть обидва, — шикнув на нас батько. — Дивіться на екран, починається!

— Увага! — почули ми якийсь механічний голос. — Учасники розподілу, дивіться на екран, де будуть з’являтися імена і номери секторів. Коли побачите своє ім’я — підходьте у той сектор залу, який вказано поряд із ним, та чекайте подальших інструкцій!

Я відчув легке хвилювання. Мені не дуже багато пояснили, але я знав, що маю стати помічником сина якогось політика. Тож що б там зараз не сказали, все буде так, як запланували біологічні батьки мого тіла.