Глава 15

На роботу йти бажання немає, проте вибору ніхто не давав. Без грошей мені не прожити, тож вже з самого ранку я приймаю свіжі квіти, формую букети й обслуговую клієнтів. Страх через обіцянку декана тримає у напрузі протягом дня. Намагаюся контролювати його, проте марно. Дзвоню Тимуру, щоб сказати, що все добре, я на роботі й хвилюватися наразі нічого. Він попереджає стосовно Тараса, каже, що той вільно блукає містом, а охорона, яку винайняв для мене, уже має проблеми, тому потрібно очікувати будь-чого. Додає, що сам забере після роботи й відмови не приймаються. Погоджуюся. Так дійсно буде безпечніше. Передчуваю нашу зустріч з тремтінням і водночас — боюся. Боюся, що кожний його новий погляд, дотик, усмішка, будуть викликати все більше емоцій. Заборонених. Скажених. Болючих. 

Потім телефоную Стасі. Вже їй розповідаю про декана. Отримую на горіхи через те, що не розказала про це Тимуру й, вислуховую нотації, що не поділилася ще вчора. Але я не могла говорити, не могла знову поринати у те, що сталося, тому й змовчала. 

— І чого до тебе липнуть неприємності у вигляді чоловіків? — зітхає вона. — Приїду після пар в магазин. Якщо ти кажеш, що Тарас вільний, не несе ніякої відповідальності за постріл у Тимура, а декан збирається завітати у гості, краще тобі не бути самій.

Не зізнаюся подрузі, але видихаю з полегшенням. Боротися сам на сам з монстрами страшно, проте, коли поряд вона — ні. 

Після обіду почуваюся, як на ножах. На кожного клієнта реагую неспокійно, ввижається і декан, і колишній.  Вони двоє стали для мене чудовиськами, яких так бояться діти під ліжками, у темних закутках. Вбачають у будь-якому підозрілому шумі чи тіні.  І знаю ж, страх лише емоція, я не повинна йому піддаватися, от тільки…спробуй поясни мозку. 

Коли приходить Стася стає трішки легше. До кінця робочого дня подруга і допомагає, і розважає, а ще, намагаючись відволікти від страху, розповідає про Артема. Щебече, наче пташечка, кучері підплигують кожного разу, як згадує щось і вигукує, на кшталт: “О-о-о-о, а ще знаєш який він? Він….” і далі купа захвату. Втім, мене це тішить. Якщо Стася щаслива, то і я теж. 

Вечір настає швидко. На носі зима, тож темніє рано. З острахом очікую, що от-от і декан зайде, але чоловіка все немає. Вже приходить час замикати магазин. Помічаю під ним припарковане авто Тимура, щоправда, він не виходить з нього, очікує там. Не зізнаюся подрузі, але видихаю з полегшенням, ніби тягар з душі впав, варто було помітити ауді Святого. Відчуття безпеки одразу заспокоїло розум й заглушило паніку у душі. 

— Приїхав по тебе? — Стася допомагає пакувати квіти у холодильник.

— Ага, — зітхаю. — Підозрюю нас з ним очікує розмова.

— Серйозна?

— Саме так, — всі квіти нарешті у потрібних місцях, тож закриваю касу на ключ й накидаю куртку. — Я вчора повинна була поїхати до нього, але не зробила цього. 

— Чому? — подруга зупиняє, коли прямую до виходу. 

— Не знаю… По-перше, наречена. По-друге, через декана. Не можу просити про допомогу і тут. Це нахабність. Сподіваюся, є шанс, що вдасться поборотися з ним самій, дати відсіч й залишитися на бюджеті. 

— А по-третє? — хитро всміхається.

— Ой, не дивись так, — виштовхую подругу з магазина й замикаю двері. 

— А що я? — шепоче весело позаду. — Дай Тимуру шанс самому визначитися чого бажає. 

Обертаюся до неї.

— Просиш влізти між ними, бо відчуваю потяг до депутатика? — гаряче запитую.

— Ні, — Стася бере за руку й лагідно продовжує, — прошу дати Тимуру можливість обрати чого він бажає. Якщо ти йому подобаєшся, а це так, я впевнена, то він, як дорослий чоловік, обере, що буде далі. Очікуй, це моя порада. 

Стискаю щільно губи.  Я не хочу очікувати. Не хочу ставати яблуком розбрату між Тимуром та Оленою, як і не хочу, щоб він зникав з мого життя. Кидаюся від одного до іншого й сама вже не розумію чого бажаю. Я винна Святому за те, що допомагає, і віддячувати сексом не бажаю, як він вважає. Мій потяг до нього щирий. Справжній. Але водночас мені страшно. Страшно, бо відчувати до цього чоловіка щось не можна, адже нові почуття не принесуть нічого, крім болю й відчаю. Я не погань, котра може відбити чужого нареченого. 

Тимур, помітивши нас вже на вулиці, виходить з авто. Бачу, що Стася збирається попрощатися, але я не можу дозволити, щоб вона сама поверталася додому, тож перше, що прошу у Святого — підвезти подругу. Він погоджується без вагань, проте погляд повний попередження про те, що мене очікує добряча прочуханка. 

За пів години Тимур зупиняється під будинком Стасі. Вона прощається, дякує й кидає мені на вухо:

— Удачі. 

Поки крокує до під'їзду депутат мовчить. Барабанить пальцями по керму, дивиться то на мене, то ще кудись. Вичікую. Виправдовуватися марно, та і який сенс? Для Тимура нічого страшного на святі не сталося. Той, від кого оберігає мене, поки причаївся. Біда прийшла звідки не чекали.

Минає ще з хвилин десять. Чоловік немов з ланцюга зривається. Заводить авто й газуючи рвучко стартує з місця. Ауді несеться, як скажена, добре, що місто практично порожнє. Зойкаю, чіпляюся за ручку й ошелешено дивлюся на блідий профіль Святого. 

На шаленій швидкості ми під'їжджаємо під “Роял готел”. Авто встає колом й миттєво затихає, а я не можу припинити відчувати божевільне серцебиття. Здається, що нещасний орган зараз вилетить з грудної клітки. 

— Коли наступного разу забажаєш перевірити власне вміння кермувати, то попередь, — хрипло вимовляю. — Бо я відчуваю, як волосся сивіє. 

Тимур повертається до мене. Звузивши погляд дивиться прискіпливо, з попередженням лиха, злісно.

— Коли наступного разу, — повторює, — забажаєш допомоги й захисту, то запам'ятай, що мої прохання не обговорюються та не ігноруються. Виправдання про наречену не спрацювали. Ти повинна була приїхати до мене. Я несу за тебе відповідальність, подобається це чи ні. Але нагадаю, ти сама просила! — ричить. — А тепер виходь. Я голодний.