Глава 14

Обіймаю себе руками, — в коридорах прохолодно, — й нарешті дістаюся кабінету декана на третьому поверсі. Стукаю, почувши згоду заходжу всередину та тихо замикаю за собою двері.

— Добрий вечір, — вітаюся, дивлячись на чоловіка.

Сива голова схилена над столом, ручкою щось пише у папірцях, а може підписує… Грузне тіло розвалилося на кріслі, як тісто. Загалом, Віталій Володимирович виглядає привітно, попри зайву вагу та явну не любов до чогось складного. 

— Добрий, Алевтино. Перепрошую, що вирвав з танців, але наразі вирішується питання наступного півріччя. А у тебе незалік з головного предмету — маркетингу. Як так сталося? — підіймає на мене карий погляд. 

— Не залік? — з подивом перепитую. Мені здавалося з усіх предметів у мене найвищий бал… 

— Саме так. Ми... Я дозволив тобі ходити на роботу, бо увійшов в положення, а ти обіцяла гарне навчання, і так все й було, до цього часу. Тому запитую, що ж сталося? Другий курс такий же важливий, як і перший, Алевтино.

Віталій Володимирович встає з-за столу й обходить його. Дивиться в очі якось дивно й незвично. Поправляє краватку, смикає її, а потім розстібає верхні ґудзики сорочки. Скидає піджак й жбурляє його на крісло. 

— Сідай. Як твій декан я повинен дізнатися причину, — вказує на стільчик навпроти стола. 

Киваю й займаю своє місце. Краєм ока спостерігаю за деканом. Він йде до дверей й чомусь замикає їх на ключ. Прямує в інший бік кабінету та наливає собі воду. 

Нервую. Навіщо замикати двері? Яка причина? Якщо хтось зайде, хіба це проблема?...

Серце вибиває кульбіти. Страх, вже такий знайомий, навіть рідний, торкається горлянки й перекриває дихання. 

“Дихай, Алю. Навряд декан бажає тобі зла”. 

— Віталій Володимирович, я не знаю чому залік не поставили. Я все здала, всі контрольні виконані, усно теж відповідала… — голос трішки тремтить, проте намагаюся не дати йому видати мій страх. 

Чоловік підходить до мене й м'яко всміхається. Ця усмішка повинна викликати довіру, але викликає геть інші емоції. В ребрах з'являється передчуття чогось поганого. Серце б'ється швидше й швидше, немов оскаженіле. Дивлюся в темні очі декана. Проковтую страх. Переляк через Тараса працює проти, а не на мене. 

— Справді? — недовірливо запитує. — Викладач каже інше. Юлія Олегівна каже, що ти нічого не здала. Немає заліку  — доведеться йти на платне, Алевтино. Зрозумій, — зітхає й встає вже занадто близько. Ніколи раніше він не дозволяв собі такого. — Я хвилююся, адже ти моя студентка і, пам'ятаючи твою історію, бажаю допомогти. Навіть взяти, — вкрадливо каже, — під протекцію. Тільки, — присідає поряд й несподівано кладе долоні на оголені коліна, — потрібно буде віддячити, і все.

Мабуть, виглядаю аж занадто ошелешено. Не можу й слова вичавити з себе. Все, що відчуваю — долоні декана на шкірі. Огида пробігається на клітинному рівні, дістається горлянки, стискає її, викликаючи нудоту. 

— В іншому випадку я не зможу допомогти, — додає й веде пальці ближче до стегон.

Не можу й рухнутися. Паніка забирає можливість пручатися, тож так і сиджу кам'яною статуєю й шоковано дивлюся на обличчя декана. 

— Я одразу зрозумів, що ти не проти…віддячити за допомогу, коли прийшла просити й крутила волосся на палець, — промовляє й дістається вже стегон під сукнею.

А я все ще мовчу. Тремчу через страх й не можу повірити, що подібне відбувається прямо зараз, тут, в університеті, у кабінеті мого декана. 

Час зупиняється. Звуки стають нечутними. Крім годинника. Його чую чудово. Тік-так. Тік-так. Тік-так.  Починаю чути дихання. А потім і слова декана, немов через товщу води. Він кличе на ім'я, все ще торкається, от тільки я намагаюся вимкнутися від усього цього. Перебороти страхи, які змушують ціпеніти й дати відсіч. Дихаю. Слухаю лише як повітря заходить в легені й виходить з них. Пробую приборкати тремтіння, і хоч виходить погано, все ж вдається повернутися у реальність. 

Декан підсуває мене до себе й вже тримає руками за талію. Запитує:

— Ну? Згодна? 

Кліпаю й розглядаю хтиве обличчя чоловіка. Мерзенне та огидне. 

— Ні. 

Він дивується. 

— Тобто, ні? Вилетиш з бюджету, Алевтино. 

Прокашлююся й хапаюся спітнілими пальцями за чоловічі руки. Забираю від власного тіла й відрізаю:

— Ні. 

— Вижену з університету, — цідить крізь зуби. Різко встає й повертається за стіл. — Подумай про це. Можеш йти.

Видихаю й стрімголов мчу на вихід. Доводиться зупинитися варто смикнути за ручку замкнених дверей. Повертаюся до декана й прошу відімкнути їх. Чоловік важко й роздратовано зітхає і йде до мене. В руках тримає маленький ключик. Встає впритул й притискає гладким тілом до дверей. Нахиляється до вуха, а пальці кладе на груди й стискає їх:

— Гарненько подумай, чула? Чекатиму завтра після пар.

— У мене робота, — видихаю.

Він стискає груди сильніше, до болю:

— Тоді я сам приїду, на щастя, у мене є всі відомості.

Відмикає двері й випускає у коридор. 

Мчу на двір з шаленою швидкістю. Варто вибігти з головного входу, як нудота підіймається до горлянки й змушує підбігти до одного з нещасних кущів насаджених територією університету. Блюю, тримаючись за живіт. Плачу, схлипуючи. 

От що мені робити?

Холод першим нагадує про те, що надворі вже темно, а я все ще не відійшла від залицянь декана. Змушую себе відійти від кущів, крокую до лавочок неподалік й сідаю на одну з них. Мене все ще нудить, але на щастя, більше ніби не повинна блювати. Страх і знервованість виходять з тіла, воно вже не просто тремтить, його трусить, як при гарячці. 

Чому? Одне питання на яке немає відповіді. 

Чому до мене притягує якихось покидьків? З Тарасом усе зрозуміло, мені не пощастило познайомитися з ним й стати об'єктом бажання. Але декан? Як накручування волосся на палець і прохання про допомогу могли натякнути йому, що готова платити за все сексом? Хіба я виглядаю, як повія? Чи одягаюся або поводжуся?... Зовсім же ні. Сиджу тихо, ходжу у звичайних джинсах та светрах, не фарбуюся, не фліртую з усіма підряд. То чому?...