Глава 13

Ніч минає жахливо. Я майже не спала, та і як, якщо тіло знало, що неподалік він, той самий чоловік через якого мені дах зриває? Вранці, після процедур у ванній, ми зустрічаємося на кухні. Тимур поводиться спокійно й відносно холодно. Певно, вирішив, що краще удати, наче вчора між нами нічого не спалахувало… 

— Добрий ранок, — вітаюся перша. 

— Добрий, — Святий жестом запрошує сісти за стіл. Через мить ставить переді мною чашку з чаєм та канапки, — смачного.

Сідає навпроти й роблячи ковток чаю проводить пальцем по екрану телефона. Мовчання затягується. Не знаю чи варто щось сказати, чи краще змовчати. Раптом Тимур звинувачує себе у вчорашньому? Вважає, що я піддалася емоціям лише через вдячність й бажаю за допомогу заплатити сексом? А може, картається через наречену, якій ледве не зрадив?... Або ж взагалі усе разом?... 

— Не підкажеш, — порушую тишу перша, — як від тебе дістатися додому? Мені на навчання потрібно.

Святий повільно відриває погляд від екрана й дивиться в очі. Запитує:

— Я хочу, щоб поки ти жила у мене.

Ледве не давлюся чаєм. Після вчорашнього?!

— Тарас все ще небезпечний. Він повернеться. — додає, мабуть, зрозумівши, що я подумала точно не про те, що потрібно. — Ти влізла у багнюку, а я слідом. Тепер потрібно розгрібати. І, якщо бути відвертим, Алевтино, — сухо продовжує, — його одержимість тобою хвилює мене. Я взяв за тебе відповідальність, я точно знаю, що Мовчан прийде до тебе ще не раз. Немає гарантій, що він не зашкодить фізично. Немає гарантій, що не згвалтує тебе. Як і немає гарантій, що не вб'є.

Певно, я виглядаю аж занадто шоковано, бо голос Тимура стає м'якшим:

— Тарас погрожував тобі, вистрілив у мене… Він не зупиниться сам. 

Прокашлююся. 

— Я повторюся, — спокійно починаю, — якщо ти не хочеш більше допомагати, то не роби цього, — стенаю плечима. — Я не бажаю бути причиною твого нервового зриву й зміни шляху. 

Доводиться удавати, що мені не страшно. Не страшно, що дійсно піде. Не страшно, що знову залишуся сама й, звертатися буде більше ні до кого. Та й, якщо відверто, я не хочу стояти між ним й нареченою, не бажаю бути тією хто штовхне Святого на ту темну доріжку, про яку казав. А якщо він продовжить, то йому доведеться… Бо, сумніваюся, що вдасться прибрати Тараса безслідно для нас, як мінімум у психологічному стані. 

Темні брови чоловіка вигинаються, погляд стає холодним, навіть дещо злим:

— Не можна вриватися у кабінет вимагаючи допомоги, а потім, після нападу, казати, що не бажаєш бути причиною мого нервового зриву, Білко, — вкрадливо промовляє. — Бо ти вже стала цією причиною. Пізно.

Розгублено кліпаю. У серці миттєво тепліє. Щось нове, дивне починає жевріти у шлунку й повільно розповсюджуватися тілом. 

— Я мала на увазі, — проковтую клубок у горлянці, який заважає говорити, — що не хочу аби ти звинувачував себе у нападі Тараса й тому, що не можеш перейти межу заради чужої дівчини. Не хочу, щоб думав, що налажав…Бо це не так. 

Тимур відкидається на спинку стільчика. Складає руки на грудях демонструючи під розстібнутим коміром світлу, оксамитову шкіру й ключиці. Ковзаю по його м'язах, по зап'ястю з якого визирає тату. Як раніше не помічала цей витвір мистецтва? І, як тепер забути, що саме там я залишила поцілунок?..

Зацікавленість в блакитно-сірих очах вимагає мене продовжити. Пояснити детальніше. Але я забуваю, що взагалі мала на увазі. Забуваю навіть як ворушити губами, бо пригадую лише смак тих, що навпроти. 

— Я себе не звинувачую. — відрізає. 

— Не думаю… — хитаю головою. 

Святий хмикає та встає з-за столу.

— Якщо бажаєш взяти речі, то збирайся. Заїдемо до тебе, потім підкину до університету. Після пар заберу.

Всміхаюся. Ховаю обличчя, бо попри все, клятий рум'янець торкається щік. Не можна. Зась! Навіть пригадувати, як торкався, заборонено. Але цей тон.. Те, як коротко наказує…вабить. 

— Ні. 

Тимур зупиняється й запитально дивиться:

— Що, ні?

— Ти не забереш мене після пар. Сьогодні у нас в університеті свято. Стася написала, що перенесли. 

— Справді? — тон стає грайливими. — І що святкуєте?

— Осінь.

Чоловік сміється.

— Осінь? 

— Дискотека буде, — стенаю плечима. 

Він йде у коридор. Вже там одягає пальто й повертається до мене:

— Я погодився допомагати, Алевтино, — чітко каже. — Нагадаю, що ти — моя відповідальність. Після пар заберу. — тисне.

Фиркаю. Теж хапаю куртку й вперто дивлюся на нього.

— Ні. Свято! — нагадую.

Святий встає навпроти, дуже близько. Небезпечно близько.

— Після пар, Алевтино. І ні хвилиною пізніше, ти зрозуміла?

Гордо задираю підборіддя. Я все розумію. Дійсно все! Але…

— Допомога це не ув'язнення, Тимуре, — викарбовую. — Я вільна людина. І я бажаю відвідати свято до якого готувалася, тобі ясно?!

— Мені нагадати про небезпеку? — вкрадливо шепоче. — Чи ти забула, що було вчора? Швидко відходиш від стресових ситуацій?

— Я звикла, — ціджу. — Забереш мене після свята. 

Блакитно-сірі очі впиваються у мої. Сканують. Вивчають. Тиснуть. Вимагають, аби здалася. Тільки…я не буду. 

— Ти не розумієш, мабуть, наскільки усе серйозно, — змінює тон на суворий. — Але, гаразд. Святкуй. На сьогодні я знімаю з себе відповідальність за тебе. 

Швидко й важко дихаю. На мить задумуюся як же так сталося, що розмова переросла у скандал? Що стало його причиною? Проте, я ненавиджу, коли мене обмежують. Я просила Тимура врятувати, захистити, а не закривати у квартирі, де він фактично очікує на повернення нареченої. 

— Чудово. Я подзвоню, коли буду вдома. 

Чоловік насмішкувато хмикає. Зле всміхається. 

— Ти приїдеш сюди. Сама. На таксі. — викарбовує. — А тепер пішли, мені час.

Спершу ми заїжджаємо до мене. Тимур весь час пропалює мені потилицю, поки забираю потрібні речі, переодягаюся й врешті, повертаюся з ним до машини. Потім чоловік везе мене на пари. Стасю я бачу одразу, тож не даючи Святому сказати ні слова на прощання тікаю від його опіки. Я розумію її причину і все таке…Але, мабуть, вперше хтось хвилюється за мене, нехай за це й доведеться заплатити. Подібне лякає, якщо бути відвертою… Адже, ні мама, ні тато ніколи не проявляли стільки піклування. Завжди я сама несла відповідальність за власне життя, сама контролювала в якій годині варто повернутися додому, сама визначала час, коли потрібно поїсти. Певно, на перший погляд, здається, що це круто — роби що хочеш. Але байдужість вбиває значно швидше за гіперопіку та заборони. Бо саме через байдужість чи її відсутність проявляються справжні почуття людей. Якщо ти не любиш когось, то тобі начхати, що станеться… Єдине, за що я можу бути вдячна батькам — їх наставляння. Вони були, бо я мала поводитися, як нормальна дитина: не брати чуже, не красти, не битися, не ображати нікого й пам'ятати — мені у цьому житті ніхто нічого не винен. В цілому, вони досить вірні, принаймні за всі роки мого життя я точно бачу, що так є.