Глава 12

Ванну прийняти не наважуюся, тож встаю під гарячу воду у душовій. Приємне тепло змиває з мене усе: дотики Тараса, паніку, страх за Тимура… Гель для душу з ароматом малини, мабуть, Олени — нареченої, йде в хід. Соромно використовувати його, проте вибір не великий. Не брати ж гель Тимура. Проводжу у ванній кімнаті щонайменше хвилин сорок. Витираюся насухо білосніжним рушником й одягаюся в одяг, який великодушно надав Святий: спортивний велюровий костюм. Кофта на замку, під неї нічого надіти, тож застібаюся до самого горла. Руде волосся підсушую рушником та залишаю вогкими, хвилястими пасмами лежати на спині. Ще якийсь час проводжу перед дзеркалом. Синці під очима, вкупі з ластовинням та втомленим виразом обличчя, виглядають жахливо, як на мене. Втім, прибрати все це може лише Святий прогнавши з мого життя Тараса Мовчана. 

Зітхаю. Час виходити. Швидше за все Тимур теж бажає змити з себе останні години моторошного дня. Закидаю рушник у кошик для брудних речей, натягую на уста усмішку й виходжу у коридор. Звідти прямую на кухню. До мого задоволення вечеря уже стоїть на столі. Від картоплі та запеченого м'яса апетитно йде пара, а запах такий, що шлунок миттєво стискається, натякаючи, що він дуже голодний. 

Святий стоїть перед плитою й щось хімічить з чашками.

— Привіт, — кажу, показуючи, що я вже тут.

— Легше? — обертається. 

— Так. Що робиш?

— Чай, — коротко відповідає.

Підходжу ближче. Чоловік вже встиг залити дві чашки окропом. Аромат фруктового чаю доповнює решту запахів на кухні.

— Сідай, Алю, — кидає. 

Ми якось синхронно займаємо місця одне навпроти одного. Вечеряємо у мовчанні. Воно спокійне. Немає незручності чи чогось подібного, навпаки, з Тимуром дуже приємно їсти мовчки й не думати, про що ж говорити. Час збігає непомітно. Чоловік завершує першим, випиває чай й, відкинувшись на спинку білосніжного стільчика, уважно дивиться на мене. 

Удаю, що не помічаю. Теж доїдаю й встаю з-за столу. Мабуть, він відпочивати хоче. Або ж відчуває провину за те, що привіз до себе в той час, коли його наречена відсутня. Чи можна те, що наразі відбувається, назвати зрадою? Я б сприйняла все так, якби мій наречений привів дівчину до нас в дім в той час, як я у батьків?

— Я помию посуд, — кажу й несу тарілки до раковини.

— У мене посудомийна машина, — спокійно каже. — Ти кохала його? 

Зупиняюся, тримаючи у руках посуд. 

— Тараса? — уточнюю.

— Так. 

Суворий погляд. Колір очей стає сталевим, немов хтось взяв й витяг усю блакить з чоловічих зіниць. 

— Думаю, що так, — невпевнено промовляю. — Він подобався мені. 

— А зараз? — звужує погляд. Дивиться уважно, ніби у глиб душі зазирає. 

Проковтую клубок у горлянці. Я не думаю про Тараса. Взагалі не хочу говорить про нього. В голові проноситься одне — ми тут одні. Він, такий  цікавий й недоступний, і я….під його захистом. 

Ні. Стоп. Боже… Куди несе клятий мозок й серце? Куди мчать гормони?

— Ні, — хрипко відповідаю. 

Тимур встає з-за столу. Підходить близько й плавно, забирає посуд з рук. Не дихаю. Не можу дозволити собі, бо його аромат й так забився у ніс. Дивлюся, задерши голову, Святому в очі. Такі пронизливо сірі… Глибокі. Повні таємниць, страхів, щирості, їдкості у чомусь, впертості… Такі рідні, чомусь. Немов близькі чужинці з якими доведеться розійтися, от тільки внутрішня “я” не бажаю цього. Навіть…боюся. 

Бліда шкіра, кожний гострий вигин правильних ліній обличчя, сила та зріст — все вабить у Святому. Не хочу, щоб було так, от тільки як протистояти самій собі? Він же тут, зовсім близько. Такий, як гора, яка захистить. Вже захищає. То чому не можна заховатися у цю гору? 

“Бо вона чужа! Чужа, Алю!” — нагадую собі.

Не помічаю, коли посуд зникає й тепер між мною й Тимуром лише крок. Повітря електризується, сильніше, ніж тоді, коли ми стояли під дощем в якийсь з разів. Поволі, сірий колір чоловічого погляду, синішає. Блакить висковзує на поверхню й проявляє теплоту та дивну, зовсім нетипову для холодного кольору, ніжність. 

Теплі долоні лягають на мої плечі. Тканина костюма не затримує тепло рук, навпаки, навмисно пропускає крізь себе усе, аби глибше проникнути мені у шкіру. До кісток. І далі, туди, куди не дістає нічого у світі, крім емоцій. 

Затамовую подих. Не можу відвести погляду від Тимура. Не можу припинити тонути у ньому. Все… з ним все інакше. Не так, як було з Тарасом. З ним просто дотик відчувається так, немов переді мною відкриваються таємниці світу, які ніхто не повинен знати. З ним між ребрами теплішає настільки, що й дихати не потрібно. Він… він сам стає життєдайним киснем, без якого не вижити. 

Роблю малесенький крок, піддаюся вперед, до нього ближче. Знаю, не можна. Тимур зайнятий. Він… Він не мій і я винна йому за допомогу… Але я не можу зупинитися. 

Святий опускає долоні, судомно видихає й нахиляється ближче. Залишається кілька міліметрів між нашими губами. Тепер і чоловік затамовує подих. Плавно, ніжно дарує перший поцілунок. Лише дотик губ до губ, але дах зносить вщент. Миттєво. Серце гупає у ребрах голосніше за винищувач. Воно кричить, співає, тішиться, немов мале дитя. 

Пестливі пальці на талії, випадково забираються під резинку кофтинки й торкаються ділянки оголеної шкіри. І спалюють до попелу. 

Нам би зупинитися. Зараз. Не зволікати, не розтягувати мить, не давати часу закріпити емоції між тілами та душами, але ми не робимо цього. Ні. Ми піддаємося вперед, ближче одне до одного. Торкаючись тілами. Аромати парфумів змішуються в одне ціле. Пальці Святого блукають моєю спиною так невимушено. Вправно. Палко та гаряче.

Судомно видихаю. Чіпляюся за тканину сорочки на чоловічих плечах, встаю навшпиньки й віддаю поцілунок назад. Не знаю в яку з митей шаленіє Тимур настільки, що його долоня опиняється на потилиці, плутається у волоссі й владно притискає до себе, аби не вирвалася. Зате знаю, що все моє єство відповідає на цей заклик.