Глава 11

Все з голови вилітає варто опинитися у приватній клініці й, увійшовши, гостро відчути запах антисептика. Нас зустрічає охайного вигляду медсестра, вони про щось говорять з Тимуром, я ж наче й не тут. Такий хаос у думках… Сестра Тимура; те, що вона пережила, мабуть, страшніше за мого психа. Святий сказав, що тому й погодився. Проте, впевнена, якби чоловік міг віддати мене під опіку брату, так і зробив би. Хоча не можна виключати, що у нього є мотив для допомоги. Врешті-решт, сумніваюся, що охорона коштує дешево…

У роздумах автоматично виконую, що просять медсестри й лікарі, тож повертаюся у реальність, коли Тимур сидить лише в одних штанах у маніпуляційній, а до його рани прикладають широкий лейкопластир. Ковзаю поглядом по міцних м'язах підмічаючи все-все на світі. Виявляться, зовні такий холодний депутат, має татуювання від зап'ястя до плеча на правій руці й виглядає неймовірно гаряче. Бліда шкіра пасує йому. Кожний вигин, твердість грудної клітки й кубики преса перетворюють Святого на мрію…шкода, недосяжну для мене. Можна лише дивитися, як на кінозірку, в яку закохалася, але вас розділяють тисячі кілометрів…

Варто очам підійнятися вище і я миттєво наштовхуюся на спокійний, проте пронизливий погляд блакитно-сірих очей. Депутат дивиться уважно, навіть краплинку ніжно… А може здається? Просто фантазія після пережитого грає у погані ігри, бо серце бажає захисту?

“Моя Білка” — так він сказав? Чому взагалі вирішив назвати білкою? Так, у неї руде хутро, а у мене волосся, але хіба це об'єднує? 

— Все, — виносить вердикт лікарка приємної зовнішності.  

Хоча, я не дуже й розглядаю її, вся увага прикута до мого депутатика. 

— Дякую, Віоло, — лунає чоловічий голос десь у далечині. — Алевтино? — звертається до мене. Розгублено кліпаю. — Ходімо.

Киваю й попрощавшись з лікарями з насолодою крокую поряд з ним. Варто вийти на двір й вдихнути холодне повітря — стає легше. Легені нарешті втягують кисень у тіло й, тепер воно насичується ним. 

— Що сказали лікарі? — тихо запитую.

Тимур дістає з кишені пальто телефон, щось читає там, а потім легкою ходою прямує до автомобіля, який знаходиться неподалік. 

Наздоганяю його.

— Гей! 

Зупиняється. Різко обертається. На обличчі тисячі емоцій яких не розумію. Там і відчай, і роздратування, і бажання втекти, і та сама клята ніжність, яка лунає у голові словами: “я поряд, не бійся”. 

— Жити буду. — спокійно відрізає. 

— Ти сердишся, — констатую факт. — Через мене отримав кулю, бо захисту попросила.

Тимур вигинає брови. Хмикає й фиркає водночас. 

— Повір, Білко, я серджусь не через кулю.

— Тараса? 

— Ні.

— Тоді я не розумію…— розгублююся. — Ти дізнався хто такий Тарас і тому… Я… Ти сердишся через мене? — раптом усвідомлюю.

Святий звужує погляд. Брови насуплені, на губах легка посмішка, тільки від неї залишається неприємний осад.

— Так, через тебе. 

— Бо я прийшла до тебе за допомогою, а спихнути мене на брата не вийшло? Бо Стася підштовхнула все ж погодитися, коли приїхала, як і слова Юліани, щоб не кидав? — відчайдушно.

Тепер усмішка стає кривою й жорсткою. 

— Не вгадала. 

Нічого не розумію. 

— Чому ж? — лепечу. Чомусь не можу голосно говорити, голос зникає. 

Тимур робить крок до мене, а я до нього. Це виходить випадково, проте так синхронно. Завмираємо. Тремтіння мчить тілом. Таке гаряче й холодне водночас. Палке й крихке. Чуже. Не моє. 

— Мені потрібно подумати, що з тобою робити, Білко, — і він тихо розмовляє. 

— А що зі мною?...

Задихаюся. Він так близько. Пахне парфумом, тим самим, холодним й солодким, а ще ароматизатором з запахом манго. Тільки сьогодні ще додався антисептик, який псує усе. 

— Я не можу залишити тебе вдома саму. Охорона затримала Тараса, — серйозно відрізає, — але їм довелося його відпустити. Мовчан вчинив хитро, поки хлопці були з тобою він прийшов у твій дім й чекав на жертву. На тебе, Алю. Він погрожував твоєму життю, я не кажу навіть про себе. Він був готовий на все, я ж бачив. І все це ускладнюється його сім'єю. Тарас Мовчан — пляма на їх репутації, тож всі його дії та вчинки приховуються, хоч і не контролюються. Власне, от і причина, чому ні суд, ні поліція, ні навіть моя охорона нічого з цим не зробила. Фірмі, яку винайняв, пощастить, якщо вони не закриються після того, як побили його. 

— Хто він такий? — пошепки.

— Він ніхто, Білко, — втомлено якось звучить. — Його дід прокурор, а батько депутат, без урахувань бізнесу. І це проблема.

Прикушую губи. Господи, не дарма Тимур казав, що я вляпалася. Дивно, що до цього часу мене ще не змусили погрозами стати його дівчиною та танцювати під його одержимість. 

— Вони твої конкуренти, вірно? 

— Так. Вороги. Коли я вирішив допомогти тобі, бо не хотів, щоб ти страждала, як моя сестра, то не знав, що все настільки…погано.

Він хотів вилаятися, знаю це. Але стримався. Чомусь смішно стає. У мене тут життя руйнується, бо колишній виявився не просто божевільним, а я сміюся, адже Святий такий весь сильний, чемний та владний, тільки лаятися  не захотів при мені, звичайній квіткарці. 

— Отже, — тихо-тихо кажу. 

— Отже, мені потрібно  подумати, що з тобою робити. — відрізає сухо.

Зітхаю. Десь серед розмов зникла тонка мереживна нитка яка кричала, щоб я просто торкнулася чоловіка, а він мене. 

Зазираю йому в очі. Дивиться прямо. Важко так, гірко, болісно. 

— Ти завжди можеш піти, — бурмочу. — Я не хочу, щоб мої проблеми вилилися на тебе у ще гірший спосіб, ніж є наразі. Тарас…

Вигнуті брови Святого красномовно просять закрити рот, що й роблю. 

— Тарас не знає хто я, це добре, у мене є час подумати. А ти, — зіщулює погляд, — поїдеш сьогодні до мене. Наразі це єдине, що вигадав. 

Від шоку тепер не можу нічого сказати. До нього? І до нареченої?

Святий стенає плечима, мовляв, а що тут такого. Невже його не бентежить, що приведе додому, до дівчини з якою збирається жити, незрозуміло кого?