Глава 10

Темні очі колишнього темнішають, стають злими, агресивними. Дуло пістолета не лякає, навпаки, дражнить. 

— Вважаєш, пневматична зброя зашкодить мені? Після побоїв? Пф! — рикає. — Поклади його, де взяла, Аленько. Щоб випадково не зашкодила собі. 

— Я вистрілю, якщо ти не підеш, — ціджу крізь зуби. Зброя, хоч і така, приносить впевненість. 

— Хм, Алю, моя чудова й прекрасна рудоволоса відьмочко, — насмішкувато й з оскаженілою одержимістю, — стріляй. Тоді я відвідуватиму тебе у в'язниці. 

— За що ж мене посадять? — фиркаю.

— Я знайду тисячу причин. А щоб не сісти доведеться стати моєю. Вибір у тебе, в принципі, не багатий. 

Зіщулюю погляд. Руки тремтять, тіло натягнуте, нагадує канат, який от-от обірветься десь, де вже встигло стертися через перешкоди. 

— Ми були разом, — пошепки, — ти знущався, і продовжує зараз. Якби був іншим, тоді б…

— Пропонуєш змінитися? Вважаєш, що зможеш перевиховати? Отже, — він всміхається й підходить впритул, тож дуло пістолета втискається у його грудну клітку, — кохаєш?

Хитаю головою. Плачу, просто одразу й не зрозуміла.

— Не кохаю, відчуваю лише огиду. Раніше були почуття, та ти знищив їх як і усе хороше.

Новий дзвінок телефону змушує нас завмерти й замовкнути. Раптом у вхідні двері щось гупає. З кімнати все чудово чутно. 

— Гостей чекаєш? — холодно питає.

— Ні, — швидше відповідаю собі, аніж йому. 

Короткий погляд на мене й у коридор, гнівно зіщулені очі й стиснуті щелепи. Тарас роздратований появою непроханого гостя. Я ж дуже сподіваюся, що це моя охорона! 

— Дай його сюди, — поглядом вказує на пістолет.

— Ні, — схлипую.

— Дай, — рикає й вириває з пальців. 

Не втримала. Слабка. Не встигаю й кліпнути, Тарас вже стискає за шию й штовхає до вхідних дверей. Те, що мало захистити, тепер впирається мені у талію.

— Запитуй хто, — люто промовляє у потилицю.

— Хто? — беруся за дверну ручку.

— Тимур, — знайомий голос лунає так несподівано, що полегшення виривається з горлянки шумним видихом.

— Скажи, — пошепки продовжує колишній, — що зайнята.

Проковтую клубок у горлянці.

— Я… я зайнята. 

— Білко! — раптом ричить Святий за дверима. 

Мені хочеться кричати, що я не сама, Тарас тут, погрожує, навіть, коли поряд є охорона. Але мовчу. Не знаю наскільки далеко може зайти божевільна одержимість колишнього. Краще не дражнити звіра. 

— Скажи, що передзвониш пізніше, — наказує Мовчан грубо й, втискає зброю сильніше у тіло.

— Я передзвоню пізніше.

— Ти знущаєшся? — занадто спокійно лунає голос Святого. 

Удар. Один, другий, третій. Ще і  ще, поки старі двері не піддаються й не злітають з петель. Цього Тимуру достатньо аби вибити їх до кінця й увійти в тісний коридор. Лише кілька секунд, а блакитно-сірі очі оцінили все, що побачили. Спершу на моє обличчя, потім на заведені за спину руки, які тримає колишній і тоді на нього самого.

— Зайнята, бачу, — промовляє ще спокійніше, ніж до цього. — Розважаєшся? 

Не розумію, сміється? Чи як це називається? 

Погляд Святого такий крижаний, мабуть, якби міг вбити ним, то вже б вбив. Вилиці напружені, тіло готове напасти, зате на губах лінива посмішка.

— Хто він? — суворо запитує Тарас.

— Тимур, — лепечу. 

— Це я зрозумів!Твій новий залицяльник? — рикає. 

Святий робить крок вперед й каже впевнено:

— Відпусти її, Тарасику. Дівчина боїться тебе. 

Не знаю як виглядає хлопець позаду, та знаю, що зараз бажаю лише одного — опинитися за спиною Тимура. Серце б'ється так швидко, кричить, щоб його забрали якомога далі від божевілля колишнього. 

— Хто ти? — повторює питання.

— Її особиста охорона, — хмикає Святий. 

— Погано справляєшся з роботою, — зі знущанням відрізає.

— Навпаки, — Святий чомусь мило всміхається, дивиться на мене, потім на Тараса, — бачу, що твоє обличчя каже зовсім інше. Добре, що ти завітав до Алевтини, зараз ми зафіксуємо факт нападу на беззахисну дівчину. 

Якимось чином ці слова стають магічними, колишній миттю відпускає мене, а Тимур, схопивши за руку, притягує до себе. 

— Молодець, Тарасику. Тільки знай, твій татко не допоможе, я витягну усе зі шпаринок на вас. 

— Це проблеми татка, — відрізає він. — Не мої. 

— Повір, твої, — Тимур свідомо, чи ні, повільно гладить по спині, поки впираюся обличчям у його білу сорочку.  — Ти пляма на його репутації. 

— Саме тому я роблю, що хочу, бо її не змити, — сичить Тарас. — Аленька все одно буде моєю! — фиркає й направляє на нас пістолет.

— Тимуре, — налякано шепочу.

— Я поряд, не бійся. 

Але я боюся. Боюся, що божевілля Тараса невиліковне, що у його голові біснується щось темне та страшне, що він вистрілить. Пам'ятаю, Тимур казав, що пістолет не смертельний, проте…

Теплі руки Святого обіймають так міцно й сильно. Притискає до сильного тіла, повільно гладить по спині й перебирає волосся пальцями. Потроху вдається вирівняти дихання. Вдих-видих. Вдих-видих. І так тисячу разів. 

— Рекомендую тобі піти, — суворо наказує Тимур. — Поки можеш. 

— Погрожуєш? Хто ти в біса такий? — гиркає колишній. — Чи страшно сказати при ній? 

Тимур хмикає. Грудна клітка вібрує, а смачний аромат чоловічого тіла торкається шкіри. Мабуть, саме і він заспокоює, знімає тривожність. 

— Вона знає, — спокійно промовляє. — Тарасику, — улесливо, зі знущанням, — тобі допомогти? 

Святий обертає нас, тепер я за його спиною, затиснута між сильним тілом й стіною. Визираю з-за широких плечей та дивлюся на Мовчана. Божевільний погляд темних очей, стиснуті щелепи — хлопець розлючений. Навіть розчарований. Пістолет все ще націлений на нас, дуло дивиться прямо в обличчя Тимура. Невже не страшно?

— Допоможи, — криво всміхається Тарас. 

Постріл. Він розриває барабанну перетинку, розбиває душу на уламки. Я не дихаю вічність. Навіть серце припиняє битися. Тук-тук. Тук-тук-тук. Заводиться, наче старий механізм, якому дуже не хочеться жити. Тук-тук. Тимур спирається на мене вагою тіла. Тарас усміхається щасливою посмішкою. Опускає руку з пістолетом й каже: