Глава 9

Додому приходжу в гарному настрої. Тарас повернувся, але його швидко знешкодили до миті, коли міг би вдарити чи вичворити щось подібне, Тимур дійсно допомагає, отже життя потроху налагоджується. Отже, можна видихнути та почати…жити? Було б чудово не озиратися. Знати, що позаду ніхто не йде, не переслідує й, не нападе, варто буде чомусь перемкнутися у мізках. 

Поки готую вечерю роздумую стосовно “психічної нестабільності” колишнього. Якби Святий дійсно зміг би довести, що він хворий на всю голову і домігся, аби його закрили у психлікарні, я була б щаслива. Більше б ніхто не діставав, не снився ночами у кошарах, не лякав би й не торкався бридкими руками тіла. 

Дзвінок телефону відриває від нарізання грибів. На екрані висвічує ім'я Тимура. Тисну “відповісти”:

— Так.

— Охорона сказала, що він був у тебе сьогодні, — не запитує, стверджує Святий. І навіть не вітається, це ж треба яка ввічливість. 

— Вони забрали його кудись.

— Це вже не твій клопіт. Вони виконують роботу. 

Прикушую нижню губу. 

— Будуть його бити? 

У слухавці лунає тихий смішок:

— Тебе це бентежить? 

Роздумую через питання. Чи бентежить? Хіба шкода Тараса? Ні, звичайно, що ні. Після усього, що він зробив, я не можу жаліти хлопця. 

— Швидше, турбують його вчинки після цього, — відповідаю. 

— Білко, — зітхає, — те, що хтось забрав Тараса, не означає, що він прийде помститися тобі. Тим паче, що у тебе крім охорони є балончик та пістолет. 

Хмурюся й притискаю телефон до вуха плечем:

— І що, зараз мене теж охороняють? 

— Наразі ні. Небезпеки немає.

Проковтую клубок у горлянці. Небезпеки немає, бо колишній в охорони, але, що буде, коли відпустять його? Не можуть же тримати хлопця вічно. Чи можуть? Втім, змовчую й не запитую про це.

— Добре. Ти бачив фото? 

— Ще не мав часу, скоро звільнюся й тоді. Проте, план про визнання Тараса Мовчана психічно хворим у пріоритеті. Вважаю, це найкращий варіант для нас. 

Зітхаю. Що ж, визнати хворим Тараса явно не буде проблемою, так же?

— Твоя сім'я займається подібними питаннями. Ти не хотів би дізнатися у свого брата?...

— Не хотів би, — відрізає. 

Стискаю щелепу. Стосунки Тимура та його брата мене мало цікавлять, та те, що між ними щось не так я пам'ятаю з розмови чоловіка та Юліани, дружини брата.

— Вибач, — промовляю.

— Пізніше передзвоню, — каже та тисне відбій.

Кладу телефон на стільницю й хмикаю до себе. Тимур явно не налаштований розмовляти про брата й не ставить під сумніви власні варіанти розв'язання проблеми. А я все ж хотіла порадитися у когось ще. Найголовніше ж прибрати Тараса з життя, а як, це вже питання іншого характеру. Головне, щоб він більше ніколи не повернувся та не почав знову знущатися. Все решта, як і мій борг Святому — не важливе.

Наступні кілька днів проходять спокійно. Ходжу на роботу та навчання, пробігаюся зі Стасею по магазинах у пошуках теплішого одягу й навіть розмовляю з мамою, яка вирішила знову поділитися проблемами з сусідами. Вкотре вона не запитала, як її донька і чи все добре, може мені на життя не вистачає, та я звикла. Батькам байдуже на мене, а мені на них, от і все. Їх все влаштовує, а я…втомилася очікувати іншого ставлення. Навіть у дитинстві зайвий раз ні мама, ні тато не пестили, не голубили й не приділяли зайвої уваги. 

Тимур після останнього дзвінка більше не телефонував, проте все спокійно, що мене неймовірно тішить. Не знаю, чи охорона поряд, чи Тарас все ще у них, та й байдуже. Головне — колишній відсутній. Причини, де ж подівся, ні минулого, ні цього разу, не цікавлять. 

Свято в університеті наближається. Подруга вимагає, щоб сьогодні обов'язково ми знову пішли по магазинах, аби купити відповідний одяг. Пручаюся, як можу, та Стася не залишає й шансів. Варто парам закінчитися, а вона вже тягне на зупинку й заявляє, що без сукні я додому не повернуся. Доводиться погодитися. 

За пів години ми вже блукаємо торговим центром у пошуках чогось супер виняткового. 

— Ти бачила Артема? 

Розгублено дивлюся на дівчину. Якось я пропустила початок розмови про хлопців, здається.

— Якого Артема? 

Стася закочує очі й буркає ображено:

— Я тут пів години розпинаюся.

Винувато усміхаюся:

— Вибач, Стасюню, я щось…задумалася.

Погляд подруги миттєво теплішає:

— Все ок. Артема з паралелі. Високий такий, у татухах. 

Вигинаю здивовано брови. Здається, пригадую його:

— Це той, якому ти навіть до підборіддя не дістаєш? 

— Ага, — завзято киває й радісно усміхається.

— Стась, — хитаю головою. — Він симпатичний, цього не забрати, але, блін, він вищий за тебе в три рази.

— Люблю високих. 

— Настільки?

— Аль, він же баскетбольна мрія.

— А ти в нас фанатка баскетболу? 

— Можу стати, — весело каже та затягує в один з магазинів.

— Така ж, як стала лесбіянкою? — хмикаю.

— М-м-м, — подруга удає, що замислилася, — мабуть, дещо на довший час. На щастя, Тимур врятував мене від лихої долі лесбійок.

— Пф! — регочу. 

— Так-так, якби не він…

— Ага, ти б зараз розповідала не про Артема, а Артеміду?

— Якби знайшла! — сміється. 

На мить наша розмова перемикається на одяг. Обійшовши зо п'ять магазинів вдається знайти сукні які повністю відповідають вимогам: ціна, якість, вигляд. Тож нарешті відправляємося додому. 

Виходжу на своїй зупинці та прямую з покупками вперед. Настрій чудовий. За кілька днів свято, в руках нова сукня, а позаду тиша й спокій. Я навіть встигла звикнути, що загалом можна не боятися. І все завдяки одному вибагливому та вередливому депутатику. Пригадую нашу першу зустріч. Мене вразили його очі, бліда шкіра й зацікавлений погляд. Тимур наче вийшов зі сторінок книги, настільки нереально красивий. Як можна бути таким? Мати такі очі, котрі зазирають в осередок душі? Та і манера триматися, впевнена поведінка чоловіка манять, приваблюють до себе й змушують бажати торкнутися, хоча б раз…