Глава 8

Я не знаю скільки ми обидвоє мовчимо. В якусь мить думаю, що Тимур взагалі заснув, адже й дихання його не чую. Та варто повернутися до нього, одразу ж наштовхуюся на блакитно-сірі уважні очі. Вони спостерігають, вивчають намагаючись побачити саму сутність. Не знаю, навіщо. Для чого Святому так глибоко занурюватися у мене? Хіба є у цьому сенс? І чому я його взагалі шукаю? 

— Мені шкода, Білко, — повільно й чітко вимовляє кожне слово. — Шкода, що тобі довелося пережити таке. Жодна дівчина чи жінка не заслуговує на те, щоб відчувати моральний чи фізичний біль через чоловіка. 

Гірко всміхаюся.

— Хіба завжди удару завдають свідомо? — тихо запитую. — Гадаю, ні. 

Чоловік раптом торкається моєї руки. Вона лежить долонею на коліні. Тремтить, та я не помічала. 

— Тарас завдавав свідомо, і це найгірше. Бо він знав, що кожна його дія спрямована на те, аби перетворити тебе на полохливу лань. Він хотів, щоб ти стала безвідмовною жертвою з якої можна знущатися довго та у своє задоволення. І ти вірно зробила, що не мовчала, а кричала про власний біль. 

— Бо, якби мовчала, то?... — не закінчую речення.

— Він би зламав тебе так, що нікому б не вдалося зцілити.  Колись одній дівчині я сказав, що світ не може почути німого. Вона скористалася моєю порадою і тепер стала успішною та сильною жінкою, яка одним поглядом та м'якістю характеру не дає можливості комусь їй відмовити. Тобі я скажу, Білко, інше. 

Запитально дивлюся на Тимура. Дотик його долоні приємним теплом огортає пальці. Кістяки впираються у м'яку шкіру. Я затамовую подих. До нестями приємно, до разючої ейфорії цей дотик проникає у кістки й глибше та глибше, наче моє тіло не має меж. 

— Борися за себе до останнього. Побудуй навколо ментальний щит. Відвідай психолога, який зможе допомогти подолати пережите. Не кажи, що все це не залишило сліду, бо залишило. 

Проковтую слину. Не можу дихати. Ароматизатор в ауді й парфум Тимура змішалися. Вони ведуть під носом пензликом й кричать на вухо, щоб наблизилася до Святого. Вимагають, аби стерла цю кляту відстань між тілами. А я мушу нагадувати собі про наречену, яка не заслуговує на подібне. Бо ніхто не заслуговує такого.  

Врешті, чоловік забирає руку. Стає холодно. 

— Пішли, проведу до дверей квартири. Вже завтра поїдеш сама. Охорона буде. Дізнаюся стосовно того, чи вірно все склав в голові й розповім, що робитимемо далі. Тільки запиши мій номер та знайди фото Тараса. 

— А що ти плануєш? 

Погляд чоловіка це суміш роздратування та зосередження. Він диктує свій номер й наказує, щоб набрала його, аби він зберіг і мій. Потім каже:

— Ти ж хочеш позбутися його. 

— Хочу. Але я жартувала про вбивство, — легко усміхаюся. 

Спогади та страхи через Тараса не зникають, але поряд з Тимуром вони стихають. Стають не такими моторошними й небезпечними. Враховуючи, що тепер мене охоронятимуть, колишній десь наразі зник, то відчуття безпеки потроху повертається у життя. Нарешті за стільки часу…

— Можливо це б розв'язало твою проблему краще, — бурмотить Святий,— але нам вигідніше визнати його психічно хворим. Або щось на кшталт цього. 

— Щоб його закрили у психлікарні? 

Тимур киває й тягнеться за пальто на задньому сидінні. Не рухаюся, навіть не дихаю. Розглядаю вигини чоловічої блідої шиї, м'язи, що пестить тканина сорочки, оксамитовість шкіри, а я впевнена, вона саме така. Уявляю, як чудово відчувати себе в обіймах Тимура його Олені. Вона загортається у міцні обійми наче у ковдру й знає, що він закриває її міцним тілом від усього світу. 

Проковтую клубок у горлянці. Знову дурнувате серце починає битися у ритмі божевільного потяга, який мчить в нікуди. Знає ж, що попереду лише прірва та темрява, але не може спинитися. 

— Приблизно, — вимовляє спокійно, а я вже забула про що ми взагалі говорили.  — Пішли. 

Варто вийти з авто, починається злива. Тимур навіть не смикається, на відміну від мене і, до під'їзду крокує спокійним кроком. Я ж мчу під навіс та стріпую з себе воду. Холодно стає одразу, тим паче, що в авто встигла зігрітися. Святий зупиняється поряд, якось…занадто близько. Підіймаю на нього очі та ціпенію зосередившись на краплях води, котрі падають з кінчика ідеального носа. Швидко дихаю. Не подобається, що Тимур викликає стільки емоцій у тілі. Це не правильно. Це…помилка. 

— Відкриєш під'їзд? — вкрадливо, немов кіт, всміхається. 

— З-звичайно, — запинаюся чомусь. Раніше я не помічала у собі подібного. — Хвилинку.

Нишпорю у глибинах сумки й лише з третього разу знаходжу ключі. Клятий жіночий аксесуар іноді перетворюється на тортури, якщо потрібно там щось відшукати. 

Відмикаю двері й ми входимо в будинок. Піднявшись на мій поверх очікую, що Тимур піде, та чоловік впевнено заходить у квартиру й сам замикає двері. Помічаю у його руках маленький подарунковий пакет. Не бачила, що він виходив з ним з авто, якщо чесно.

— Хочеш чаю? — розгублено пропоную. Ми наче все обговорили ж… — Чи їсти? У мене є гречка та запечене м'ясо.

Він мовчки стоїть під дверима явно не збираючись вечеряти у мене, та я не розумію, навіщо ж зайшов? Сорому через маленькі розміри квартири не відчуваю. Не всім щастить бути депутатом і бізнесменом. 

— Це тобі, — немов пригадує про пакет. — На всякий випадок. — Простягає його мені.

Обережно беру подарунок й зазираю всередину. Там…пістолет? 

— Ти з глузду з'їхав? — гиркаю. 

— Він не бойовий, — ліниво промовляє. — Але шкоди колишньому завдасть.

— Ага, а потім мене посадять за вбивство під час самозахисту. Знущаєшся? — фиркаю.

— Поклади його десь, а в сумку балончик, — невимушено продовжує Тимур, ніби й не чує. — За балончик не посадять.

— Просто скажи, що бажаєш спекатися мене.

Святий дивиться одразу в очі. В блакиті танцює сміх й щось ще, але не можу розпізнати цю емоцію. 

— Відгадала, — саркастично відрізає. — Бажаю тобі допомогти й цим спекатися. Буду жити та знати, — раптом схиляється ближче, тож затамовую подих, — що живе собі на світі Білка, яка мені винна.