Глава 7

Тимур привозить під університет. По дорозі розповідає, що від завтра у мене з'явиться охорона. Спершу радію, а потім думаю, що це буде виглядати дуже дивно. Як мені ходити на пари? Вони будуть йти слідом? А на роботі? Стояти всередині магазину? Тож ще частину розмови пропускаю, а потім запитую, як же мене мають охороняти й, що не дуже влаштовує супровід. Це дивно, щонайменше. 

— Я не можу охороняти тебе, — відрізає Тимур. — У мене є моє життя.

— Знаю, але… — дивлюся на нього прямим поглядом, — як ти собі це уявляєш? Я йду на пари, а слідом "взагалі непомітні чоловіки у чорних костюмах"? 

Він сміється. З мене? 

— Чому вирішила, що це буде так? Кіно менше дивися. Хлопці роботу знають, ти й сама їх не помічатимеш. Для тебе головне, щоб Тарас не мав можливості наблизитися. 

— Гаразд. Припустимо, що так буде. І як довго це триватиме? Мені потрібно позбутися його. Не можу ж все життя ходити з охороною. — відчайдушно промовляю.

— Звичайно, — Тимур відкидається на спинку сидіння й опускає вікно, — я не збираюся гратися з тобою в гру: “Врятуй мене від колишнього психа”. 

Хмикаю й складаю руки на грудях. 

— То як все має бути?

— Поки вирішую. Дам знати, коли знайду надійний спосіб. Може до того часу мій брат підхопить тебе.

— О, ти тільки й мрієш про це, — з усмішкою кажу, щоб не виглядало так, наче докоряю. — Дякую, Тимуре, — додаю та виходжу з авто. 

— Коли пари закінчуються? Дякує вона.

Зупиняюся поряд з машиною. І дійсно…

— О шістнадцятій. 

— Буду тут в цей час.

— Чекатиму, мій особистий охоронець, — хмикаю весело, сама не розумію чому так виходить  та замикаю дверцята.

Не встигаю й кількох кроків зробити як авто позаду мене зникає. Зате Стася зустрічає під універом. Радісно обіймає й підплигує на місці. 

— Бачиш, не такий вже він гівнюк.

— Хто? Тимур? — цілую її у щоку.

— Не Тарас же! 

— О, ну припини.

— Я? А я що? — регоче.

— Стасю, я тебе знаю. 

— Я відмовилася від статусу лесбійки, як тільки Тимур погодився тебе рятувати, — весело заявляє. — Знаєш яка йому вдячна? Хлопці — моя слабкість. 

— Ти природжена натуралка, заспокойся, — всміхаюся 

Ми заходимо у будівлю університету й прямуємо на пари. День збігає швидко. З одногрупниками готуємося до майбутнього свята осені, яке забажав провести декан, а після пообіцяв дискотеку. Тож вирішили провести щось на кшталт міні змагань. Я відмовилася виступати у ролі учасника, лише вигадувала конкурси. Стася з дівчатами паралельних потоків почали продумувати над оформленням зали, де пройде все дійство. 

Рівно о шістнадцятій я з подругою чекаю на Тимура під парканом університету. Решта вже пішли на каву, або додому. Стася ж не кидає мене, хоча намагаюся її прогнати додому.

— Морозно, — тисну на дівчину.

— Ти мене не любиш, Аль, — обурюється вона. — Я ж тут намагаюся провести тебе, щоб впевнитися, що Тимур забере, а не кине напризволяще.

Зітхаю. 

— Я знаю, мені просто шкода, що ти мерзнеш.

Нарешті ми помічаємо чорну ауді, яка лихо обганяє інші автомобілі. Кидаю погляд на час — шістнадцять двадцять п'ять. Запізнився. 

— А мені ні, — усміхається вона та обіймає. — Я ж тебе знаю, ти ніколи не хочеш нікому заважати. Я ледве тебе змусила піти до Святого на зустріч, бо опиралася. Тож, — подруга стенає плечима й тепло дивиться, — хочу знати, що ти не поїхала додому сама, бо не хочеш напружувати депутатика.

Хмикаю. Святий якраз зупиняється навпроти. До нього потрібно лише перейти дорогу. 

— Тарас зник, його ж немає вже якийсь час, тому не думаю, що поїхати додому самій така вже погана ідея.

— Він псих, — впевнено заявляє, — прийде час і повернеться. Слухай, а не Тимурчик причина, що Тарасик зник? — ім'я колишнього вона промовляє зі щирою огидою.

— Навряд, він же тільки вчора передумав, — буркаю. 

Тимур вже вийшов з машини й очікує на мене. Сперся на авто, склав руки на грудях. Помічу, що він без пальта, лише у білосніжній сорочці, яка навіть з такої відстані вигідно демонструє усі його звабливі форми. 

Боже, про що я думаю? 

— Попрошу, щоб підвіз тебе.

— Ні, ні. Не варто. Я ще з мамою у центрі зустрічаюся, хочемо пройтися магазинами.

— О, тоді мамі привіт.

Цілую Стасю у щоку й перебігаю дорогу. Пішохідний далеко, а лінь ніхто ще не викорінив до кінця, тому й порушую правила дорожнього руху.  Варто добігти до чоловіка, як наштовхуюся на докір у блакитно-сірих очах.

— Що? — удаю з себе дурепу.

— В ста метрах пішохідний…— роздратовано кидає.

— Подумала, що ти поспішаєш. Не хочу забирати твій час враховуючи спізнення.

Тимур вигинає брови й криво, лише кутиком губ, посміхається.

— Спізнення. — не запитує, стверджує холодно.

— Ну так, ти сказав, що будеш о шістнадцятій.

Тепер чоловік насміхається, бачу ж по виразу обличчя:

— Я запитав о якій в тебе закінчуються пари, а не сказав, що в цей час буду чекати на тебе. Думаю, Білко, нам варто обмінятися номерами телефонів.

Вигинаю брови:

— Взагалі-то так і сказав. Цитую: "Буду тут у цей час". Окремо додам, — розсерджено дивлюся:, — я не білка! 

Холодний вітер зриває останнє листя з дерев та засипає ауді Тимура. Він торкається шкіри, пробирається навіть крізь верхній одяг. Починаю тремтіти, зате Святий взагалі ніяк не подає вигляду, що йому холодно. Лише дивиться прискіпливо й скептично, наче намагається пригадати чи дійсно він сказав, що буде під універом о шістнадцятій. 

— Стосовно “обмінятися”, мабуть, ти правий, — додаю вже спокійніше Бо судячи з виразу обличчя Святого, зараз я точно піду пішки.

Обіймаю себе руками. Чоловік помічає, що замерзла.

— Сідай, — м'яким голосом промовляє. — Холодно.

Видихаю, не демонструю, що сприймаю його слова з полегшенням. З насолодою занурюся у теплий салон й вдихаю смачний аромат чогось фруктового від ароматизатора. Тимур займає місце за кермом та каже: