Глава 6

Тиша між нами глушить. Я чую, як барабанить дощ по шибках. Чую, як машини, які проїжджають повз, здіймають воду колесами у повітря. Чую шум вітру. А ще власне серце й думки. Перше вибиває ритм страху перед невідомим, а другі кричать, щоб погодилася, бо Тараса потрібно позбутися за будь-яку ціну. 

— Я все ще тут, Білко.

Різко повертаю голову до Тимура. Білко? Хіба я схожа на білку?

Прокашлююся. Поправляю руді пасма, що вибилися з хвоста й обережно опускаю погляд на троянду. Жовта. Не червона, не рожева, не синя, не фіолетова, а саме жовта, з легким відтінком помаранчевого. Не знаю чому акцентую на цьому увагу. Може тому, що жовтий — мій улюблений колір, а осінь — сезон?

Вагаюся. Мені до нестями потрібен захист, останній візит Тараса це доводиться краще, за будь що. Я бажала цього, коли йшла до Тимура на зустріч. Мріяла, бо сама не здатна. Борюся, проте виходить погано. Але…

— Гаразд. — гордовито задираю підборіддя.  — Допоможіть мені. 

Тимур вдоволено посміхається. Погляд пронизує наскрізь й, певно, він читає все, що відбувається у моїй душі. Блакитні, — зараз саме такі, — очі дивляться у мої зелені не просто з викликом, там швидше щось інше: темне й цікаве. Вабливе до нестями. Немов Святому це було більш потрібно, ніж мені… Але це неможливо, він так відбивався, так не хотів… 

— Замикай магазин.

Всі емоції, які тільки що колихали мене, від сумнівів до якогось дивного задоволення, зникають.

— Не наказуйте. Ви ж за букетом прийшли. 

— Плани змінилися, — відрізає. 

— Букет нареченій, — уїдливо кажу, — повинен бути. Я не хочу, щоб вона ревнувала мене до вас. 

— Тебе до мене? — насмішкувато.

— Тобто…— червонію. — Вас до мене.

— А будуть причини ревнувати? — наполегливо запитує.

Відчуваю, що зараз почну ричати.

— Ні! — швидко й різко, даючи йому зрозуміти, що просто не вірно висловилася. — Не буде. Ви не мій типаж. 

Тимур сміється, відверто та щиро. Бліде обличчя таке гарне, наче на нього потрапили промінчики сонечка й пестять чоловічу шкіру. Все навколо миттєво змінюється, немов…потрапила у квіткову казку, а переді мною чарівний й добрий принц. 

— Склади букет моїй нареченій, а потім проведу тебе додому. 

— Колишній проводжає мене всюди, ходить тінню, — вирішую ввести Тимура у справу ігноруючи його слова, проте, починаю збирати букет. Забуваю запитати, які квіти обрати, але інтуїтивно тягнуся до жовтих троянд й змішую їх з фіолетовими. Виходить свіжо й по-літньому. — Нещодавно приніс телефон, та я викинула його на смітник. А коли приїжджала моя подруга до вас…

— …до тебе, — перериває.

— До тебе, — продовжую, відчуваючи, що починаю хвилюватися. Чомусь відчуття, що все тепер зміниться, — він напав вдома. Підстеріг під будинком й вдома вже… — замовкаю. Не можу продовжувати. Болить у грудях через його дії.

Якийсь час Святий мовчить, очікує продовження, поки обмотую букет крафтовим папером й підв'язую стрічками. Він не просить продовжити, не тисне, що радує. А потім сам каже:

— Тоді тобі потрібна охорона.

Різко підіймаю погляд й зазираю в бліде обличчя. Гарне прегарне, настільки, що дар мови втрачаю. Чому він такий? Стільки глибини в очах, лице, немов намальоване вмілим художником, і головне — враження. Спокійний, тихий, темний й глибокий, немов колодязь, що бурлить у Тимурі всередині чимось іншим, все решта — маска.

— Охорона? 

— Так у моїй сім'ї забезпечують захист, якщо відсутня можливість знаходитися поряд 24/7  саме охороною, — твердо каже. 

Вкладаю букет йому до рук й відвертаюся, аби підрахувати вартість. 

— І що ця охорона буде робити? — запитую й додаю, — З вас чотириста.

Чоловік дістає гаманець й кладе гроші на стіл. Перекладає букет й вказує поглядом на двері.

— Охороняти, Алевтино. Ходімо, час має обмеження. 

Зітхаю. З одного боку відчуваю радість, бо ж таки досягла того, чого бажала — Тимур погодився, точніше сам запропонував допомогти. Отже, Тарас зовсім скоро зникне з мого життя. Але з іншого… Складно зрозуміти, що відчуваю до цього чоловіка. Мене вабить його зовнішність. Вабить щирість та водночас закритість. Він немов книга, яку відкриваєш, гортаєш, наче усе бачиш, та змісту не розумієш. І це погано. Погано, бо він має наречену. Мабуть, кохає її… А я…на щось сподіваюся? Боже, ні! Звісно ні!

Струшую головою й прямую до виходу з магазину. Тимур слідом. На дворі вже замикаю двері й очікую поки він перший піде до машини. 

Святий кладе букет на заднє сидіння й відмикає дверцята для мене. Дощ стає трішки меншим, тож не встигаю змокнути повністю, але варто опинитися у салоні, як тепло миттєво торкається носа. Тимур вмикає піч на всю і я зігріваюся майже одразу. Називаю адресу і далі ми їдемо повз нічне місто у мовчанні. Він нічого не запитує й не розпитує, що дивує, адже йому ж потрібно знати якісь відомості про мене для захисту. Та і, яким чином усе буде відбуватися?...

— Хочу запитати,  — не витримую.

Чоловік робить музику тихіше й кидає в мій бік запитальний погляд.

— Що, Алевтино?

Стискаю губи. 

— Якщо ми перейшли на “ти”, то я Аля. 

Святий хмикає.

— Гаразд. Питання, — нагадує.

— Як відбуватиметься твоя допомога? Що саме ти робитимеш? Винаймеш охорону і все? Я хочу позбутися Тараса, розумієш? Раз і назавжди. 

— Пропонуєш вбити його? — питання, до мого подиву, лунає серйозно.

— Боже, ні звичайно. Я не вбивця. Я просто хочу, щоб він зник з мого життя. Щоб більше ніколи не зміг торкнутися, — додаю тихіше.

— Сьогодні я проведу тебе до дверей квартири. Завтра вирішу решту питань, — кидає спокійно. 

— Добре, — киваю. — Добре. 

Серце вибиває дивний ритм перебуваючи у стані передчуття, тільки чого саме, не розумію. 

Приїхавши під мій дім Тимур виходить з авто та проводжає спершу до під'їзду, а потім і на поверх. До мого роздратування на сходовій клітці немає світла, тож доводиться підсвічувати телефоном. Втім, попередню емоцію змінює подив — де Тарас? Його просто немає, наче зник безслідно. Судячи з легкого цокання язиком Святого, він має те саме питання, враховуючи, що я казала, що колишній всюди.