Глава 5

Стася повертається за кілька годин розлючена, наче у неї викрали щось неймовірно дороге. З порогу обурливо лається, проте не ділиться чому ж. Роздягнувшись, подруга прямує на кухню, я ж плентаюся слідом. Шок і біль не зникли, як і страхи, але торт з чаєм терпляче очікують поки їх з'їдять. 

Подруга сідає за стіл та з насолодою, після холоду вулиці, розмішує цукор й ріже собі великий шмат шоколадного тортика з кокосом. 

— Я офіційно лесбійка, — вводить в ступор.

Сиджу навпроти неї та мляво копирсаюся у шоколадних крихтах. Кокос розсипався по тарілці немов сніжні пластівці. 

— І підмічу, що твоє ластовиння мені шалено подобається, — веселіше додає.

Підіймаю на дівчину розгублений погляд. Стася тепло усміхається.

— Не віриш? 

— Вірю, — зітхаю. — Лесбійка, то лесбійка.

Між нами висне пауза.

— Болить? — тихо запитує. 

— Болить, — так само відповідаю.

— Я була у Тимура Святого. Подзвонила тій знайомій, що записала тебе до нього на зустріч. Розповіла йому усе…

— Навіщо? — роздратовано. — Він же чітко і ясно дав зрозуміти, що допомагати не збирається. Навіть попри прохання власної невістки. 

— Бо це на його совісті, — бурчить. 

— Хіба? В якомусь сенсі він не зобов'язаний мені допомагати. Ніхто не зобов'язаний. Я влипла у цю халепу і…

— Ніяких “і”! Тарас знає, що ти беззахисна. Знає, що нікому за тебе заступитися, от і знущається! Якби, припустимо, у тебе був брат, який наваляв би йому, то повір, більше б цей шмат лай** ніколи б не підійшов навіть на відстань п'яти метрів. Розумієш? Тому Тимур став би чудовим щитом проти нього… І знаєш, він депутат, його обов'язок допомагати народу України!

Вигинаю брови й починаю сміятися. Допомагати!

— Жартуєш? І ти, лесбійка, віриш в чоловіка, який має допомагати?

— Я вже передумала нею бути. Не всі ж такі гівнюки, як Тарас і Тимур, — бурмотить у відповідь та кладе до рота шмат торта. 

— Все це лише слова, Стасю. Лише слова. 

— Вірно, а це, — вказує на подерту щоку, — дії. Якщо не допомагає поліція, суд, то варто змінити тактику. Знайдімо якогось снайпера?

— Гадаю, нам не по кишені.

— Тоді… Тоді просто хлопців з двору. Нехай вдягнуть маски та відгамселять. Що скажеш? 

— Навряд вони погодяться на таку авантюру. 

Стася тепер теж копирсається у торті. Геніальні ідеї скінчилися, на жаль. 

— Я ночуватиму у тебе. 

— Ні, у тебе ж твоє життя. Батьки. Ти що…

— А потім одного разу я прийду сюди впізнавати труп? — скрикує. Подруга дійсно хвилюється за мене. Це зігріває серце. 

— Не буде такого. Я знайду спосіб. Обіцяю.

Стася не вірить, проте дозволяє себе впевнити у моїх присягах не здаватися й не дозволяти більше ображати себе. Згодом відправляю її додому, до теплої родини, яка любить та цінує власну доньку. Залишаюся сама. Смуток навалюється заново, але доводиться ігнорувати його. Мені дійсно потрібно вигадати як допомогти самій собі отримати цю кляту свободу від колишнього. 

***

Наступні дні порожні й сірі. Коли рана на щоці трішки зникає я знову ходжу на навчання й роботу. Тарас поки не приходить. Чи то вирішив дати відпочити від нього, чи  щось інше, не знаю, проте його немає. Він не проводжає на роботу чи навчання, не зустрічає під будинком. Зник. Спершу не вірю у власне щастя, це видається підозрілим, втім, я все одно тішуся. Врешті-решт, я бажала, щоб він зник. 

Збігає ще тиждень. Листопад місяць приносить ще сильніший холод й вітер, немов у жовтні було мало. Перший день одинадцятого місяця проводжу на роботі. Протягом робочих годин все мирно й тихо, як завжди дивлюся чергову корейську мелодраму, але ввечері все змінюється. Не встигаю замкнути двері й обернутися як наштовхуюся на міцні чоловічі груди у чорному пальто. За його спиною ллє як з відра. Вітер рве верхівки дерев й кидає на нас тонкі гілочки. Малий навіс магазину не дуже й рятує…

— Привіт, Алевтино, — лунає знайомий низький голос. 

Вигинаю від подиву брови. Тимур Святий тут? Під моїм магазином? Власною персоною?

Оце так сюрприз. 

— Привіт, — кидаю роздратовано. 

Чоловік ховає мене від негоди. Вітер не так рвучко намагається пробратися під одяг, натомість він тріпає пальто Тимура. Дощ торкається шкіри, як бриз, зате з насолодою б'є по спині Святого.

— Мені потрібні квіти. Ти єдина працюєш найдовше. 

Вигинаю брови. Пф, вже.

— Ваша наречена любить квіти лише ввечері? — ціджу крізь зуби.

— Швидше, моя робота змушує обирати їх лише ввечері. — відрізає у тон й робить крок назад.

Підіймаю на чоловіка погляд. В ніс забився запах його солодкого парфуму змішаного зі свіжістю осені. 

— Ви ж депутат. Складно дати комусь роботу купити квіти нареченій? 

Його очі здаються чорними у темряві вечора. Ліхтарі підсвічують з дороги, проте додають тіней на бліде чоловіче обличчя. 

— Люблю сам обирати. 

— Вибачте, — з насолодою та ноткою знущання промовляю, — ми зачинені. Робочий час скінчився. 

Тимур робить крок вперед й тисне на мене зростом. Відступаю та впираюся у двері магазину. Судомно вдихаю. Хочу відштовхнути Святого, але не можу. Щось… Щось не дає цього зробити. Миттєво з'являється бажання подовше побути поряд з ним та безмежністю, розслабленням й відчуттям, що все під контролем, яке він випромінює. 

— Попрошу зробити для мене виключення, — тихо шелестить хрипкий голос.

Дивлюся прямо в очі. Не видно ні сірого, ні блакитного, лише темна безодня від якої дах зносить. Не можу повірити, що він от так легко просить зробити виключення…після того, як відмовив мені. 

— Ні. 

Тимур вигинає брови й коротко хмикає. Незрівнянна ні з чим харизма торкається нутрощів й тривожить зсередини. Поглядом блукає по моєму обличчю й зупиняється на щоці. Від рани майже нічого не залишилося, тож тональний крем не наносила, лише припудрила, але він помічає… Все одно помічає.