Глава 3

Варто дверям ліфта відкритися, а на мене там чекає охорона. Одразу розумію, що це через Тимура. Образився на слова?...

Чоловіки стоять перед дверима й не дають навіть вийти у хол. 

— Я можу пройти? — все ж запитую.

— Вам потрібно зачекати, — відрізає один з них.

— У ліфті? — сміюся й вигинаю брови.

Другий охоронець розуміє, що це маячня, тож відступає на крок даючи шанс таки вийти. Буркаю під ніс, що так би одразу й гордо прямую повз чоловіків. Втім, далеко зайти не вдається, вони “ніжно” проводжають до диванчика у кутку приміщення. 

— Я щось зробила? 

Охоронці мовчать. А вже за кілька хвилин з ліфта виходить Тимур з роздратованим виразом обличчя. Помахом руки відганяє охорону й підходить впритул.

— Прогуляємося? — різко запитує.

Хмикаю. Закладаю руде волосся за вуха й чітко та твердо відрізаю:

— Ні. Я запізнююся на пари через вас! Так і передам викладачу, що депутат Тимур Святий затримав. Може за це не вліплять погану оцінку! 

— Слухай, — сухо викарбовує й нахиляється трішки ближче. Інтуїтивно відсахуюся й роблю крок назад. Помічаю щось дивне в очах Тимура, але не встигаю зрозуміти. — Запізнюєшся ти через себе. Я не просив повертати чайові! 

Звужую погляд впоравшись з короткочасним страхом:

— Потрібно було сказати, що це чайові, а не забуті гроші! 

Тимур біситься, складно не помітити. Хапає за лікоть, та зрозумівши, що переходить межу одразу забирає руку.

— Пішли. Відвезу на пари! 

— Не піду! Буду дзвонити вашому брату! Може він хоч трішки кращий?! — ричу.

— Не кращий, — відрізає Святий вже рівним тоном.

Без вагань бере за руку та тягне за собою на вихід. Ошалівши від нахабства покірно біжу слідом. На стоянці ми зупиняємося поряд з чорною, шикарною ауді. Тимур відкриває мені дверцята й ледве не впихає у салон. Якесь викрадення посеред білого дня, чесне слово! 

За мить чоловік вже сидить за кермом. Заводить мотор й з шаленим риком вилітає зі стоянки. 

— Викрадення карається законом! Я в судових справах вже підкована! — чітко промовляю.

Сміється. Він сміється у відповідь. Безмежна впевненість Тимура у собі заповнює салон приємним ароматом солодкого й свіжого парфуму. 

— Повір, тобі до мого досвіду ще далеко.

— Куди везете тоді, якщо навіть не запитали, де навчаюся.

— До дружини брата! Тобі пощастило, що вона сьогодні повернулася! 

Кілька хвилин я мовчу.  Невже передумав? Невже прокинулася совість? Допоможе? Захистить? Познайомить з рідними, які в змозі надати порятунок від Тараса? 

— Передумали?

— Вважай, намагаюся скинути тягар, який несподівано впав на мої плечі!

Важко зітхаю. Певно, сьогодні я точно не потраплю на пари. Проте, якщо цей день принесе мені такий бажаний захист, то й пройде не дарма. 

Якийсь час ми їдемо містом мовчки. Я потай оглядаю салон автомобіля все більше й більше вражена його красою. Тут навіть пахне так, як у дорогих магазинах, що зазвичай обходжу стороною. Машина чорна не лише ззовні, але й всередині. Видно, що матеріали дорогі, можливо навіть дорожчі за моє життя…

— А коли повернулася дружина вашого брата? — запитую. Хочу знати, коли прийняв рішення позбутися мене завдяки рідним.

— Сьогодні, — коротко кидає. 

— І ви за кілька хвилин прийняли рішення відвезти мене до неї?

— Ти ж не відстанеш, — відрізає й навіть не дивиться на мене.

Тихо хмикаю. Добре, що він зрозумів що за себе та власну безпеку збираюся воювати. 

— Ми не переходили на “ти”, — бурчу у відповідь, навмисно дратуючи Святого. 

— Я перейшов, — кидає байдуже й замовкає.

Так і дістаємося потрібного місця, — офісної будівлі висотою у сім поверхів, — з назвою “АМБ”.  Тимур зупиняється на стоянці й виходить з авто та обходить його. Мабуть, хотів відкрити двері мені, але випереджаю його й вже стою на вулиці з усмішкою на губах. Блакитно-сірі очі роздратовані й повні жалю про втрачений час, але плюю на це. Можу й потерпіти Святого якийсь час…заради себе. 

— Пішли, Алевтино, — холодно вимовляє й поправивши чорне стильне пальто йде вперед, до входу будівлі.

Йду слідом прискіпливо розглядаючи його спину. Дивуюся тому, що Тимур виглядає так, наче з обкладинки журналу. Такий гарний, високий, відчувається впливовість й впевненість у собі. Він наче таємний, тихий звір, який чатує у чагарниках. Ти бачиш його очі й шаленієш від краси. Втрачаєш пильність… А він нападає та забирає усе. 

Увійшовши в офіс “АМБ” не встигаю навіть розгледіти його інтер'єр, настільки швидко Святий йде у потрібному напрямку. В ліфті ми теж мовчимо, тож дякую світу, що він панорамний, можна роздивитися частинку міста, поки чоловік стоїть позаду й дратує приємним парфумом. Зате варто вийти у коридор, як він зупиняє мене рукою поряд з потрібним кабінетом. 

— Зачекай тут, покличу в разі чого.

Киваю, прикусивши губу. Зараз я готова мовчати й чекати стільки скільки потрібно, якщо його сім'я погодиться допомогти мені. По-справжньому допомогти, а не так, як робить це закон. 

Тимур входить у приміщення. Читаю на табличці напис “конференц-зал” й спираюся на стіну поряд з одвірками. Прислухаюся. Жіночий, приємний голос подобається одразу. Це, мабуть, дружина його брата до якої і їхали. 

— Ти сам бачиш, — говорить вона, — у нас вже п'ятеро жінок у подібному скрутному становищі. Ми фізично не встигнемо взяти й цю дівчину, Тимуре. Влад досі на судовому засіданні з донькою колишнього колеги Дикого. Її чоловік витягує з нас усі соки. 

— Вона просить захисту. Свободи, Юліано, — лунає голос Святого. — Ти знаєш, що це, коли живеш у страху. Я не збирався. Ти знаєш, після вчинку Влада, не можу бачити його. Знаєш, що допомагаю вам, коли маю змогу. Проте і сам наразі зайнятий. 

— Знаю,  розумію чому все ж привіз її сюди… Але зрозумій, зараз ніяк. Є два варіанти: пізніше, коли ми виграємо хоч одну справу, я візьму цю дівчинку під крило. Ти знаєш, Влад любить, коли усе зроблено згідно з законодавством попри людські очі.