Глава 2

— Несподівано, — Тимур починає перший.

Відкладаю телефон й удаю, що ми бачимося вперше та востаннє. 

— Доброго вечора, чи вам допомогти? 

Погляд чоловіка сірішає, він злегка примружується, наче намагається зрозуміти мою поведінку. 

— Вам букет кому? Може мамі? Або сестрі? — з натиском запитую.

— Коханці, — відрізає. 

Прикушую губи, зв'язую руде волосся у високий хвіст й киваю йому.

— Чудово. Які квіти оберете? Троянди? Банальність, бачу, то ваше.

Не знала, що люди з блідою шкірою можуть збліднути ще більше, але при цьому виглядати так, немов вони — найпрекрасніші створіння у світі. 

— Злість вам не пасує, Алевтино, — з кривою посмішкою промовляє. — Ваші щоки стають яскравіші за волосся. Навіть веснянок не видно. — Спокійно додає. 

— А вам доброзичливість, — відрізаю. — То які квіти обираєте? 

— Шість червоних троянд, — не дивує мене вибором квітки, проте дивує кількістю.

— Шість? Ваша коханка помирає? — зухвало запитую.

Тимур хмикає. Блакитно-сірі очі приховують емоції, але я б хотіла їх прочитати, побачити, про що думає. 

Різко обриваю себе. Навіщо мені знати емоції якогось депутата? Він відмовив мені! Не допоміг, а я думаю те, який букет обирає? 

— Шість років, як померла моя мама, — рівним голосом каже чоловік. — Завтра.

Спиняюся, варто схопити першу троянду. Завмираю. Добре, що стою до нього спиною, інакше б побачив весь спектр емоцій. Мені жахливо соромно за власні слова. Могла б здогадатися, мабуть. Проте, він же сам сказав, що коханці. Звичайно, що моя реакція відповідна... Якби одразу сказав, що мамі, то й реагувала б інакше.

— Співчуваю, — тихо кажу й продовжую збирати букет.

Спершу хотіла обрати найстрашніші троянди, але тепер не можу. Мама заслуговує найкращого. Квіти обмотую чорною стрічкою й вручаю букет Тимуру Святому. На мить постає питання, а чому він купує квіти тут, на іншому кінці міста, якщо поряд з будівлею, де був, теж є квіткові салони? Втім, відганяю думки. Яка мені різниця? 

— Не варто, — відрізає й залишає гроші на столику. 

Тимур Святий йде, а аромат його парфуму залишається у повітрі. Певно, й на пелюстки квітів осідає. Приємний, холодний, з присмаком чогось солодкого та того, що бентежить. 

Беру гроші, щоб покласти у касу й бачу, що там значно більша сума. Триста гривень коштують квіти, а Святий поклав три тисячі.  Хапаю куртку та вибігаю на двір. Він якраз сідає у чорну спортивну ауді.

— Зачекайте! Ей!

Не чує. Злива перебиває мій крик. Машина зривається з місця, а я залишаюся стояти під дощем з грошима у руках. 

Доводиться повернутися у магазин. Гроші за троянди кладу у касу, а зайві у сумку. Я не люблю бути комусь винною, особливо якщо це не питання життя чи смерті. Потрібно буде завтра знову поїхати в офіс Тимура та віддати гроші йому. Врешті-решт, я ж не крадійка якась.

Додому повертаюся у тихому супроводі Тараса. Хлопець навіть під будинком не підходить даючи спокійно увійти в під'їзд. Проте, його двері замикаю все одно швидко. На всякий випадок. 

Квартира зустрічає тишею. Я винаймаю її сама, навмисно шукала, щоб вона була маленька й тепла, та і сусіди зайві не заважають жити. Мама з батьком давно кинули мене на поталу життю, мовляв, маєш розум, вже виповнилося вісімнадцять, то вперед, вчися сама викручуватися у цьому світі. Тож якийсь час ми вже й не спілкуємося. Буває, що мати подзвонить та запитає як справи, але ні допомоги, ні підтримки від них немає. Немов, коли виповнилося вісімнадцять, я раптом стала чужою. Тож от і пробую справлятися сама. Про Тараса й не розповідала, який сенс, якщо помочі чекати немає звідки?

Сон зморює швидко. Проте, прокидаюся рано вранці від гучних ударів у двері. Заспана, з бажанням прогнати незваного гостя, йду відмикати. Навіть не дивуюся варто погляду зупинитися на Тарасових темних очах. Певно, спокійне життя закінчилося, й так останнім часом він не чіпав…

— У тебе заборона! — викарбовую.

Хлопець мило всміхається. Темне волосся й засмагла шкіра, як завжди приваблюють до себе. Він гарний, не просто симпатичний, а дійсно гарний. Чарівна усмішка, завжди теплий погляд, навіть, коли знущається, й підтягнуте тіло, вводять в оману. Але я вже точно знаю, що він псих, тож краса не врятує. 

— Я не спав вночі. Ти двічі бачилася з тим чоловіком, — голос колишнього ллється плавно, наче мелодія лісу. 

—   Що тут такого? — звужую погляд. 

Пробую зачинити двері, але хлопець ставить ногу на поріг. 

— Я ревную, Алю.

— Це виключно твої проблеми. Пішов геть! Інакше…

— Що, інакше? Поліція? Хм, Алю, якби вона мала вплив на мене, то я б тут не стояв. 

Видихаю. Гнів й страх єднаються у душі. Не знаю й що сильніше. Не знаю, чи намагатися замкнути двері, чи краще гепнути по Тарасові так, щоб та нога зламалася? 

— Заборона, — нагадую знову. — Ти не можеш наближатися до мене.

— Вуаля, а я тут, — мило всміхається. — Давай, Алю, ну чого ти? 

Тарасу вдається прошмигнути у квартиру. Не встигаю й отямитися, а він вже замикає двері та наближається впритул. 

— Відійди.

— Ти  така сексуальна вранці. Я страшенно хочу все ж таки спробувати, яка ти на смак.

Мене смикає від огиди. Штовхаю його у груди й задкую до кімнати. Намагаюся пригадати, де ж залишила телефон. Здається на дивані…

— Тарасе, прошу тебе… — виставляю руки вперед, щоб не наближався.

Він миттєво реагує. Ловить за зап'ястя й тягне на себе. Зашпортуюся та лечу на підлогу. Колишній не підхоплює, дає впасти. Боляче прикладаюся обличчям в підлогу. На губах смак крові. 

Встаю рачки, а потім вирівнююся у повний зріст. 

— Ти! Ти… — задихаюся від злості.

— Я не торкався тебе, Алю. Не бив, — вкрадливо й м'яко додає. — Ти сама. Як і завжди, ти сама. Дивуюся, як тобі взагалі дали ту заборону. 

Проковтую клубок у горлянці. От що він робить… Винні всі, крім нього. Впала з його вини, проте Тарас ідеальний янгол, який ніколи б не дозволив такому статися. Він навпаки, намагається попередити усе це…