Розділ 17. Сповідь Марі

Будинок Марі зустрів їх тишею та густим запахом сухих трав. Не тих дорогих, що розставляють у вазах для вишуканого інтер'єру, — справжніх, в'ялених під стріхою, із гірким присмаком поля та чогось прадавнього. Марк зупинився на порозі й на мить просто застиг, вдихаючи це повітря. Після стерильного холоду готельних коридорів Корала цей дух звичайного житла здався йому майже болісно живим.

Він важко сів на дерев'яну лаву біля вікна, дивлячись, як багряний захід сонця повільно тане за далекими пагорбами. Марі підійшла ззаду, тримаючи два келихи, але Марк навіть не повернув голови. Його плечі, завжди такі міцні й надійні, виглядали зараз безпорадно згорбленими — наче він ніс на собі невидимий вантаж, важчий за будь-яку бетонну плиту.

Марі поставила один келих поруч із ним і безшумно відійшла до столу. Вона не підганяла його. Вона вміла чекати, як чекають мисливці в засідці.

— Вона була для мене всім, Марі, — несподівано тихо почав він, не відриваючи погляду від темніючого скла. — Не просто дружиною. Єдиним сенсом. Кожен удар кувалди, кожен куб залитого бетону на будівництвах, кожна дрібниця, яку я робив у цьому житті, — усе було заради того, щоб вона посміхалася.

Марі завмерла, затамувавши подих і не наважуючись перервати цей монолог-самокатування.

— Але Корал... — Марк тяжко, із хрипом зітхнув, і цей звук нагадав тріск криги під ледоколом. — Він озвучил ту правду, яку я так ретельно ховав від самого себе. Хто я такий, Марі? Я можу захистити її від вуличного грабіжника, проламати комусь череп за неї. Але чи можу я захистити її від злиднів? Від принизливої потреби, від місяців, коли доводиться вираховувати кожну гривню до зарплати? Від того, що вона лягає спати знесилена, а я нічим, чуєш, нічим не можу зарадити?

Він нарешті різко повернувся до Марі, і вона здригнулася від того, що побачила в його очах. Там не було люті. Там запеклася безмежна, беззбройна туга чоловіка, якого позбавили грунту під руками.

— Корал спроможний дати їй ту приватну клініку, про яку вона марила вдень і вночі. Може дати їй спокій. Світ, де вона не прокидається о п'ятій ранку на виснажливе чергування і не засинає від утоми над паперами. Я дав їй свою любов, Марі. Але, можливо, любов без грошей — це лише красива, задушлива в'язниця? Я вперше в житті зараз шкодую, що тоді, в юності, кинув медичний і не став лікарем... Я тоді виявився занадто чесним. А міг би збрехати, як інші. Зіграти на надії.. У мене б тепер були гроші. Величезні гроші. Я б теж мав свій бізнес і міг би сам купити Алісі цю кляту золоту сукню! Хіба я маю право тепер тримати її у своїй тіні через власний егоїзм? Якщо він справді хороша людина, як вона тепер каже...

— Ти справді готовий її віддати? — крадькома, майже пошепки запитала Марі, і в її голосі вперше проступив справжній, непідробний жах. — Після всього, що ви винесли на своїх плечах?

Марк не відповів одразу. Він довго вдивлявся у темряву за вікном — туди, де небо вже остаточно перефарбувалося в антрацит, і лише тонка, наче лезо бритви, мідна смуга заграви лишалася над горизонтом.

— Я хочу, щоб вона була щасливою, Марі. Справді щасливою — не тим сурогатним щастям, яке тримається лише на факті, що поруч є я. Якщо для цього мені потрібно стати для неї найгіршим спогадом, чудовиськом, ворогом... можливо, це і буде моїм останнім, найдорожчим подарунком для неї.

Марі дивилася на нього і відчувала, як щось всередині неї нечутно, але незворотно тріщить і розсипається на шматки. Ламалася та холодна, виплекана роками впевненість, що абсолютно всі люди мають свій цінник, а за будь-якими високими словами про почуття ховається банальний, брудний розрахунок. Цей роздертий болем чоловік зараз говорив не про своє самолюбство. Він був готовий живцем вирвати себе з її життя — заради її благополуччя.

Марі раніше вважала, що знає, як виглядає кохання. Вона бачила його сурогати в дешевих романах, у кіно, у патетичних розмовах, де чоловіки сипали красивими обіцянками. Але те, що вона спостерігала прямо зараз, було страшним. Це виглядало так, ніби людина добровільно стоїть на краю прірви і сама себе штовхає в спину — не від ненависті, а від надміру любові.

— Марку... — вона зробила крок вперед, і в її тоні вперше за роки не було фальші, не було гри, не було того професійного акторства, яке вона виробила в собі для виживання. — Ти справді віриш, що золота корона на голові врятує її, якщо її серце при цьому буде розчавлене? Ти думаєш, що зливки золота замінять їй те, як ти дивишся на неї вранці?

— А може, вона вже нудить від того, як я на неї дивлюся, — відрізав він, і в цих словах запеклася виснажена покора факту.

— Дурниці! — різко, майже зі злостю кинула Марі. — Вона просто зараз засліплена. Корал — він справжній майстер у тому, щоб виколювати людям очі й робити їх сліпими. Це його головне ремесло.

— Ти говориш так, наче знаєш його краще за Бога.

— Я знаю його набагато краще за тебе, Марку, — у її голосі прорізалося щось таке крижане й моторошне, що він нарешті відірвав погляд від вікна й уважно подивився на неї.

Марі різко відвернулася. Вона міцно стиснула тонку кришталеву ніжку келиха, наче намагалася розчавити її в кулаці й загнати осколки собі в долоню. Вона не дивилася на нього — її погляд наче приріс до власного передпліччя, де в напівтемряві кімнати, підтягнувши рукав шовкової блузи, вона оголила татуювання. Там зловісно, отруйно виблискувала  луска нефритової змії.

— Марку, я хочу, щоб ти подивився на це... — її шепіт став ламаним,  як осіннє листя під ногами. — Знаєш, мене в цьому проклятому житті ніколи ніхто не любив. Взагалі. Я виросла без батька, з вітчимом, який... який бачив у мені лише шматок беззахисного м'яса. Він ґвалтував мене. Багато разів, методично, коли я була ще зовсім малою дівчинкою, яка навіть закричати від жаху боялася.

Вона гірко, по-звірячому всміхнулася, і ця гримаса на її обличчі була страшнішою за будь-який крик про допомогу.