Розділ 16. Пусті обіцянки

Ранок перед бенкетом був тревожний. Марк до болю стискав у кулаці слухавку. Його голос, його здатність переконувати, яка раніше ніколи не підводила, зараз залишалися останньою, майже безнадійною зброєю. Він хапався за цю розмову, наче потопельник за соломинку, відчуваючи, як під ногами розверзається чорна прірва.

— Алісо, благаю тебе... не йди туди. У мене всередині все просто кричить, що це капкан. Нам не потрібні ці люди, не потрібен цей фальшивий блиск. Згадай, як нам було добре у нашому маленькому будиночку. Тільки ти, я і тиша... Повернімося додому, чуєш? Благаю. Я кохаю тебе справжню, а не ту ляльку, яку зараз малює Корал.

Аліса слухала його, але в її скляних зіницях уже відбивалися гіпнотичні іскри золотої сукні. Пальці ліниво гладили важку тканину.

— Марку, ти нічого не тямиш, — її голос злетів угору, став чужим, наче напівсонним. — Це не просто якийсь там бал. Це моя дитяча мрія. Корал каже, що ці туфлі створені виключно для моїх ніг. А кольє? Там діаманти, які коштують більше, ніж усе наше колишнє, злиденне життя. Я мушу там з'явитися. Мене чекають мери, політики, зірки...

— Мені ти подобалася і в старій, розтягнутій майці, Алісо! — його голос зірвався на хрипкий крик, у якому підмішалися сльози безсилля. — Ти для мене найпрекрасніша без жодного каміння. Ці діаманти не зроблять тебе королевою — вони лише таврують тебе як частину приватної колекції Корала!

Вона вже не чула. Її думки блукали десь у лабіринтах дзеркал бальної зали. Бажаючи лише бодай якось зупинити цей потік його відчаю і заспокоїти чоловіка, вона кинула байдужу, порожню обіцянку:

— Добре, Марку. Я буду на зв'язку. Обіцяю.

Аліса поклала слухавку. Коли прийшов час одягатися, і важкий, кусливий шовк, рясно розшитий золотими нитками, щільно обійняв її тіло, виявилося, що для маленького смартфона місця просто немає. У цьому новому, розкішному світі не передбачали кишень для зв'язку з минулим.

— У такій сукні немає куди його сховати! — легковажно засміялася Аліса, дивлячись на екран, що залишився самотньо лежати на холодному мармуровому столику.

Цей ранковий дзвінок Марка тепер здавався їй прикрою, дрібною нісенітницею перед її майбутнім великим тріумфом. За годину Марк знову набрав її номер. Але замість голосу коханої жінки з динаміка лилися лише довгі, байдужі, глухі гудки, які відлунювали в порожній кімнаті готелю.