Розділ 13. На все є цінник

Дорога до Анталанії здавалася Марку нескінченною. Кожен кілометр, під монотонний шум шин, у його голові відлунювали застереження Марі. Але десь глибоко в серці, затиснута між розпачем і надією, тліла шалена думка: один погляд на Алісу, одна розмова — і все це жахіття виправиться.

Проте готель зустрів його не обіймами, а крижаною атмосферою кабінету власника. Марк увірвався туди, навіть не чекаючи дозволу охорони. Корал сидів за масивним столом, спокійно, майже ліниво переглядаючи звіти. Він повільно підняв погляд, і в глибині його очей промайнула холодна, ледь помітна іскра торжества.

— Ти повернувся раніше, Марку, — голос Корала звучав м'яко, але в ньому відчувались неприємні нотки. — Марі казала, що робота в готелі на березі Егейського моря потребує більше часу.

— Я виконав усе, що ти хотів, — прохрипів Марк, важко спираючись долонями на полірований край столу. — Я забираю Алісу, і ми їдемо додому. Зараз же.

Корал тихо засміявся. Цей сміх, позбавлений будь-якого тепла, змусив волосся на потилиці Марка піднятися дибки.

— «Додому»? — Корал підвівся, тримаючи руки в кишенях брюк, і підійшов ближче до Марка. Від нього віяло абсолютною, непохитною впевненістю в тому, що в цьому світі продається геть усе. — Ти справді думаєш, що після всього цього вона захоче повернутися у вашу сіру квартиру? Ти запитав її, чи готова вона знову рахувати копійки до зарплати після того, як відчула смак справжньої розкоші? Не будь егоїстом. Твій шлюб — збитковий проект. Давай вирішимо це як бізнес-партнери. Я пропоную тобі розкішні відступні. Сто тисяч доларів? Двісті? Забирай гроші, їдь і будь щасливий.

Марк дивився на нього з недовірою, яка швидко перетворювалася на пекучу огиду. Його буквально нудило від цього спокійного, буденного цинізму.

— Ти справді думаєш, що можна просто виставити цінник на мою дружину? — процідив він крізь зуби, так стискаючи кулаки, що затріщали суглоби.

— На все є цінник, Марку. Просто у твоїх кишенях ніколи не було потрібної суми, — Корал роздратовано пересмикнув плечима, наче розмовляв із нетямущою дитиною. — Зі мною Аліса не буде ні в чому мати потреби. Подумай про неї, якщо не думаєш про себе. Двісті тисяч. Це більше, ніж ти заробиш за все життя своїми кулаками.

— Я не візьму в тебе жодного цента, — Марк зробив крок уперед, і його постять затінила фігуру олігарха. — Аліса — не річ. Ми їдемо звідси разом.

— Ти її не гідний, — Корал раптом замовк.

***

 Його погляд на мить ковзнув повз плече Марка — там, за матовим склом дверей у кінці коридору, майнула знайома тонка постать. Це була Аліса, яка саме поверталася зі спа. Олігарх миттєво збагнув: ось він, фінал шахової партії. Він навмисно зробив крок назад, опустив руки, повністю відкриваючи обличчя, і заговорив тихим, повним отруйної зневаги шепотом, який мав остаточно випалити Марку мозок:

— Ти — нікчема, Марку. Груба сила без майбутнього. Вона вже моя. Завтра вночі вона сама віддасться мені у цьому готелі, і ти нічого не вдієш.

Це був бездоганний, прорахований капкан. Корал свідомо йшов на цей удар, роблячи з себе беззахисну жертву. І Марк зламався. Розум застелила багряна пелена, вимикаючи залишки контролю. Усю свою лють, увесь накопичений біль останніх днів він вклав у один руйнівний рух — правий боковий.

Удар був страшний. Корал навмисно навіть не спробував захиститися. З гуркотом він відлетів до стіни, збиваючи на підлогу дорогу порцелянову вазу, яка розлетілася на сотні осколків. Кров миттєво бризнула з розбитої губи, яскраво зафарбовуючи його білосніжну сорочку. Ідеальната картина звірячого нападу була готова.

— Марку?! Що ти робиш?! — крик Аліси розірвав тишу кабінету.

***

Вона вбігла всередину, її обличчя було блідим від  жаху. Перед її очима постала жахлива картина: на підлозі стікав кров'ю Корал — людина, яка дала їм роботу, яка так щиро «допомагала» їй оговтатися від стресу. І поруч стояв Марк — розлючений, із важким, звіриним диханням та закривавленим кулаком. Вона бачила лише неадекватну агресію.

— Алісо, він маніпулює тобою! Він щойно намагався мене купити! — Марк зробив крок до неї, протягуючи руки, але вона здригнулася і відсахнулася, наче від чудовиська.

— Не підходь! — просичала вона, і в її очах закипіли сльози розчарування. — Йди геть! Я не хочу тебе бачити. Ти щойно зруйнував усе, що в нас залишалося. Йди до своєї Марі!

Корал, повільно підводячись і притискаючи хустку до розбитої губи, дивився на Марка з-під лоба. На його обличчі проступила ледь помітна, переможна ухмилка. Капкан закрився. І цю ухмилку бачив лише Марк.

***

Задихаючись від дикої, кричущої несправедливості, Марк вибіг із готелю. Сонце Аланії тепер здавалося ему холодним, чужим і засліплюючим. На парковці, біля машини, на нього чекала Марі. Вона підійшла тихо, майже невагомо, і поклала теплу долоню на його тремтяче плече. У цей момент, коли весь світ відвернувся, вона здалася йому єдиною живою душею, єдиним справжнім другом, який не зрадив.

— Я бачила, як ти вибіг... — м'яко прошепотіла вона, заглядаючи в його порожні очі. — Вона не зрозуміє тебе, Марку. Вона вже впустила його світ у себе. Ходімо. У мене є невеликий будинок на околиці міста, там тихо, тебе ніхто не знайде. Йдемо до мене.

Марк гарячково повернув голову, його погляд метнувся до дзеркальних вікон готелю. Йому здавалося, що звідти, крізь тоноване скло, на них уже дивляться стволи пістолетів охорони. Іншого виходу не було — він опинився у глухому куті. Але залишатися тут, на відкритому просторі, означало підставити Марі під прямий удар. Марк гостро відчув, що не має права наражати її на небезпеку через власну лють. Корал не повинен навіть помітити її поруч із ним. Вона була єдиною, хто не повернувся до нього спиною, і він мав сховати її негайно.

— Сідай у машину, — кинув він, перехоплюючи ініціативу та власноруч відчиняючи для неї дверцята, намагаючись закрити її своїм тілом від поглядів із вікон. — Твій будинок на околиці — це єдиний вихід. Потрібно зникнути до того, як Корал оговтається і дасть наказ своїм псам.