Розділ 8. Ціна білого халата 

Марк на мить замовк, відсікнувши назад у теперішнє, і зробив великий ковток води. Його пальці сильно стиснули склянку. Голос, коли він знову заговорив, став став ледь чутним.

— Пані Шварц було сімдесят вісім, —  вимовив він, дивлячись крізь Марі, туди, де в його пам’яті оживали білі стіни клініки. — Остання стадія. Метастази повсюди, наче чорне металеве павутиння. Їй лишалися тижні, розумієш? Найгуманнішим було б забезпечити їй спокій. Але Блау... Блау щодня виписував їй шалено дорогі, маловивчені препарати й призначав виснажливі, болісні курси хіміотерапії. Я тоді був наївним ідіотом. Захоплювався ним, думав: «Боже, який героїзм, він бореться за стареньку до останнього подиху!». Пам'ятаю, як прибіг до Анабель, окрилений цим «лікарським подвигом», а вона навіть від дзеркала не відірвалася. Лише підвела ідеально намальовану брову, швидко підрахувала в умі, скільки коштує один такий день у VIP-палаті, і нагадала, що саме від таких пацієнтів залежить наш майбутній «Мерседес».

Марк гірко всміхнувся. Жоден м'яз на його обличчі не здригнувся, лише очі потемніли від старого, невиліковного болю.

— А наступного дня все рухнуло. Я йшов коридором і почув крики з кабінету Блау. Двері були прочинені. Я зазирнув і побачив сина пані Шварц — змарнілого, розбитого чоловіка, який буквально тримався за одвірок, щоб не впасти. А Блау стояв навпроти, і його голос вібрував від удаваного, отруйного гніву:

— «Ви просто не хочете боротися за життя власної матері! — гнівно кидав йому в обличчя мій кумир. — Вам байдуже, що вона згасає? Ми даємо їй єдиний, унікальний шанс, а ви рахуєте копійки! Ви егоїст!».

Чоловік закрив обличчя долонями, його плечі здригалися від безсилого розпачу.

— «Мені не байдуже, лікарю... — глухо, ламано благав він. — Благаю, не кажіть так. Але банк сьогодні відмовив мені в новому кредиті. Старої застави не вистачає. Мені... мені потрібно всього кілька днів, щоб переоформити наш будинок на дружину і взяти позику на неї. Ми заставимо все, до останнього цента!».

Блау навіть оком не змигнув. Марі, у цього чоловіка замість серця був калькулятор. Він поправив свій важкий, блискучий «Ролекс» і відповів холодним, мов скальпель, тоном:

— «У нас немає кількох днів. Хвороба не чекає. Якщо ви хочете, щоб вона отримала наступну дозу і вижила, вам варто поквапитися. Набагато поквапитися. Або забирайте її й пишіть відмову».

Я застиг під дверима, відчуваючи, як мене нудить. Син пані Шварц вибіг із кабінету, ледь не збивши мене з ніг, а я... я наважився зайти. На подив, Блау зустрів мене теплою, майже батьківською посмішкою. Наче й не було тієї жорстокості секунду тому.

— «О, Марку! — сказав він, по-дружньому плескаючи мене по плечу. — Ти якраз вчасно. Я щораз більше захоплююся твоїм розумом і відданістю. Знаєш, я остаточно переконався, що не помилився в тобі. Я вже готую найкращі рекомендації для вченої ради. Керівництво погодило твою кандидатуру — одразу після стажування ми підпишемо з тобою довгостроковий контракт. Ти — майбутнє цієї клініки».

Я зам'явся, серце калатало десь у горлі. Спробував заговорити про те, що почув: — «Докторе Блау... я випадково став свідком вашої розмови з сином пані Шварц. Про кредит... Про те, що в них немає грошей...»

Блау зітхнув, його обличчя вмить набуло виразу глибокої, втомленої мудрості. — «Мій хлопчику, ти маєш розуміти реальність, — м'яко, терпляче відповів він. — Новітні апарати, експериментальні ліки, праця найкращих фахівців — усе це коштує астрономічних грошей. Клініка мусить заробляти, мусить бути жорсткою в бізнесі, щоб мати фінансову змогу купувати це обладнання й рятувати людей. Без грошей медицина безсила».

Це звучало так логічно й шляхетно. Але поки наставник говорив про порятунок людства, перед моїми очима чомусь раптово постав той самий розкішний чорний «Мерседес» S-класу з мрій Анабель та важкий золотий годинник на зап'ясті самого Блау, який так виблискував під світлом кабінетних ламп.

Я розповів усе Анабель, сподіваючись знайти в її очах бодай краплю співчуття чи такого ж обурення. Але вона лише роздратовано закотила очі.

— «Марку, ти робиш із мухи слона, — відрізала вона, заступаючись за свого кумира. — Професор Блау врятував тисячі людей! Він справжній медичний герой. Ну, навіть якщо він і призначив цій старенькій якесь зайве, непотрібне лікування — хіба це така вже велика провина на тлі його заслуг? Поглянь, скільки в нього нагород «Почесного лікаря», як часто його показують на телебаченні! Він просто мій кумир, а у всіх геніїв є свої невеликі недоліки та специфічні методи роботи».

Марк міцно стиснув пальцями край столу. Його очі потемніли від старого болю, наче він знову переживав ту розмову.

— Наступного дня я знову зустрів її сина в коридорі, — продовжив Марк, і його голос забринів від стриманої люті. — Він буквально світився від божевільного щастя. Банк дав кредит. Він заставив дім, машину, заліз у борги на все життя, завісив кредити на себе і на дружину — і все тому, що безмежно любив маму й вірив Блау, який обіцяв надію. Я не витримав. Я схопив його за лацкани піджака й вивалив усю правду прямо в обличчя: «Ніякої надії немає! Ця хімія її просто вбиває й приносить дикий, пекельний біль! Їй залишилося зовсім трохи, дозвольте їй померти вдома, в спокої, з сім'єю!». Знаєш, що він зробив? Він нагримав на мене, обізвав нікчемою, заздрісником, який нічого не тямить у медицині, відштовхнув і заніс гроші Блау.

Марк зробив глибокий вдих, переводячи погляд на море.

— Цієї ж ночі пані Шварц померла під час чергової процедури. Серце просто не витримало дози токсинів. На ранок зчинився грандіозний скандал. Син трощив приймальню, ревів від горя, погрожував судом і кричав, що стажер Марк його попереджав напередодні. Але Блау лише тонко посміхався. Він умів правильно вести документацію, карти були оформлені бездоганно — вони б нічого не довели в жодному суді. А от мене... мене вишвирнули того ж дня. Новина миттєво долетіла до університету. Мене звинуватили в порушенні лікарської таємниці, наклепі на світило науки й змусили забрати документи «за власним бажанням». Система виплюнула мене, навіть не поперхнувшись.