Частина 4. «ВІДРЯДЖЕННЯ В ОДИН КІНЕЦЬ»

Кабінет Корала цього вечора здавався ще холоднішим, ніж зазвичай. Марк стояв навпроти масивного столу, відчуваючи, як кожне слово господаря готелю лягає на плечі важким тягарем. Корал не просив — він розставляв фігури на дошці.

— Марку, мені потрібна твоя допомога, — почав Корал, навіть не піднімаючи очей від паперів. Його голос був позбавлений емоцій, як звук розбитого кришталю. — За триста кілометрів звідси, на самому березі Егейського моря, є ще один мій готель. Але він мертвий. Майже не приносить доходу, наче проклята будівля.

Він нарешті підвів погляд, і Марк побачив у його очах ту саму розважливу порожнечу.

— Я хочу, щоб мої двоє найкращих адміністраторів поїхали туди. Провели повну ревізію, вивернули все навиворіт і придумали, як витягти цей об'єкт із прірви. За це я заплачу так, що ти зможеш забути про роботу на місяці. Відмов я не потерплю.

Марк напружився, і свіжі шви на боці ледь помітно нагадали про себе тупим болем.

— Звісно, це ти... і Марі, — додав Корал, і в куточках його вуст промайнула ледь помітна тінь посмішки.

Марк уже збирався заперечити. Сама думка залишити Алісу саму після нападу на набережній здавалася йому безумством. Він знав, як вона важко переносить розлуку з ним, але перед очима стояв увесь той безмежний борг: робота, яку йому дали, розкішний відпочинок, який він не міг собі дозволити... Корал фактично купив його лояльність, і тепер виставляв рахунок.

— Я не можу залишити Алісу... — почав він, але Корал різко перебив його, піднявши руку.

— Всього на тиждень, Марку. Невже не зробиш цього для мене? Після всього, що я для вас зробив? Сім днів, і ви знову будете разом. Але цей тиждень змінить усе.

Марк мовчав. Сім днів. Триста кілометрів. Інтуїція кричала, що це пастка, але зачинені двері кабінету і владний тон Корала не залишали простору для маневру. Борг зв'язував руки міцніше за будь-які кайдани.

Корал повільно обійшов стіл і поклав руку Марку на плече — жест, що мав виглядати дружнім, але відчувався як сталеве захоплення.

— Але перед від'їздом, — голос Корала став оксамитовим, — ми відсвяткуємо. Завтра день народження Марі, і я вирішив влаштувати їй незабутнє свято. Запрошую вас з Алісою як найближчих друзів. Марі заслужила на справжній бал. Ви прийдете, Марку?

Марк відчув, як по спині пробігся дивний холод. Корал виглядав занадто щирим, і саме це лякало найбільше. Запрошення Аліси здавалося жестом примирення, але в горлі стояв гіркий присмак неминучої катастрофи. Проте вибору не було.

— Ми будемо, — коротко відповів Марк.

На виході з кабінету Корала повітря здалося Марку не таким холодним, але набагато важчим. У напівтемряві коридору, спершись на підвіконня, на нього вже чекала Марі. Тіні від жалюзі падали на її обличчя, перетворюючи погляд на невловиму маску.

Марк коротко переповів їй розмову з господарем готелю. Марі вислухала, не поворухнувшись, а потім ледь помітно знизала плечима.

— Коралу справді потрібна допомога, Марку. І він розраховує саме на нас. Ти ж чудово знаєш: він один із тих, на кого завжди можна покластися у скрутну хвилину. А твоя Аліса — вже доросла дівчинка, за тиждень із нею нічого не станеться. Чи ти переживаєш через щось інше?

Марк зупинився, відчуваючи, як слова Марі зачіпають якийсь оголений нерв.

— Ти про що? — запитав він, пильно вдивляючись у її обличчя.

— Сама не знаю, — Марі злегка посміхнулася, але в її очах не було тепла. — Про це треба питати тебе. Може, ти їй просто не довіряєш?

— Звісно, довіряю! — занадто різко, навіть для самого себе, відрізав Марк. — Марі, ти щось знаєш? Може, хочеш мені щось сказати?

Вона відштовхнулася від підвіконня і зробила крок повз нього, обдавши знайомим шлейфом парфумів.

— Навіть якби й знала, Марку, то тобі б не сказала. Вона ж моя найкраща подруга...

Її підбори глухо застукотіли по мармуру коридору, залишаючи Марка наодинці з вихором отруйних думок. "Не довіряєш?". Ця фраза застрягла в голові, як скалка.

Двері номера зачинилися, і замкнений простір кімнати миттєво здався задушливим. Марк розповів усе майже на одному диханні, намагаючись пом'якшити кути, але реакція Аліси була миттєвою.

Вона вислухала його, і її обличчя миттєво зблідло. Аліса підійшла впритул, дивлячись йому прямо в очі. У її погляді змішалися переляк, образа і якась глибока, дика тривога.

— Ти залишаєш мене тут? Саму? Після всього? — її голос перейшов на шепіт, від якого Марку стало ніяково. — Ти ж обіцяв, що ми будемо завжди разом. Я не зможу приходити сюди, знаючи, що за дверима порожнеча. Що ти вибереш — Корала чи мене?

— Не став питання так, — Марк зціпив зуби, відчуваючи, як у голові знову лунають слова Марі про недовіру. Борг перед Коралом тиснув на грудну клітку, не даючи дихати. — Я не маю права сказати Коралу «ні». Він дав нам усе. Це просто бізнес-ревізія, лише один тиждень, який пролетить непомітно. Ти впораєшся, ти сильна.

— Сильна?! — Аліса раптом зірвалася на крик, і сльози нарешті бризнули з її очей. — Нас ледь не вбили на тій проклятій набережній, Марку! Моя "сила" залишилася там, на камінні! Мені страшно! Я засинаю тільки тоді, коли відчуваю твоє тепло, а ти кажеш мені про якийсь бізнес і борги? Ти просто тікаєш.

Я їду працювати. Корал платить за це такі гроші, які витягнуть нас із цього болота раз і назавжди.

— Мені не потрібні його гроші! Мені потрібен ти! — Аліса закрила обличчя долонями, її плечі судомно здригалися від плачу. — Якщо ти підеш за ці двері... якщо ти поїдеш із нею... я не знаю, що з нами буде, Марку. Я просто цього не витримаю.

Марк дивився на дружину, і всередині нього все кричало, що треба залишитися. Погане передчуття переросло у впевненість: цей тиждень дійсно змінить усе. Але зачинені двері кабінету Корала все ще стояли перед його очима. Він уже був власністю господаря готелю, просто досі боявся собі в цьому зізнатися.