Розділ 6. Скляні стіни самотності

Кабінет медичного пункту, затиснутий між білосніжними корпусами курорту, нагадував стерильний острівець посеред розпеченого середземноморського раю. Тут завжди пахло антисептиком, лавандою та ледь вловимою ноткою морського бризу. Аліса любила цю прохолоду. Любила ритмічний шум хвиль здалеку і відчуття того, що тут, у цьому маленькому кабінеті, вона була господаркою.

Її медична форма — проста біла сукня, ідеально випрасувана — сиділа на ній бездоганно. Дві косички були акуратно зібрані під шапочкою, відкриваючи шию, на якій тьмяно виблискував маленький срібний ланцюжок.

Корал приходив несподівано. Його поява завжди порушувала стерильну тишу кабінету, приносячи з собою запах дорогих парфумів і якусь важку, майже втомлену владність. Він заходив невимушено, ніби просто проходив повз, — але в тому, як він затримував погляд на дверях, відчувалася прихована жага цього спокою.

— Тобі так пасує це вбрання, Алісо, — говорив він, і його голос, зазвичай холодний і проникливий, зараз звучав м'яко, із глухою, майже болісною лагідністю. — У тебе така чарівна посмішка. Навіть серед ліків та бинтів вона освітлює все навколо.

Він приносив каву — справжню, міцну арабіку, аромат яка миттєво витісняв запах антисептика. Іноді чай із рідкісних трав, іноді вишукані солодощі в коробках, перев'язаних шовковими стрічками.

— Як ти почуваєшся сьогодні? — питав він, сідаючи на край її столу. В його постаті вже не було звичної зверхності — лише глибока, ретельно прихована втома людини, яка змушена щодня носити важку золоту корону. — Чи не важко тобі в новій країні? Якщо тобі щось потрібно — будь-що — ти тільки скажи.

Аліса нічого не помічала. Вона піднімала на нього свої чисті очі і просто посміхалася.

— Дякую, пане Корал. Все добре. Ви занадто добрі до мене.

Одного разу він зайшов і зупинився, спостерігаючи, як вона впорядковує ліки на полицях. У його погляді читався тужливий подив — так дивляться на рідкісного птаха, що випадково залетів до зачиненої клітки.

— Скажіть, Алісо, — порушив він тишу, — вам справді подобається ця робота? Тут пахне хворобами та обов'язком. Ви молода, вродлива жінка. Хіба ви не мріяли про щось... величніше?

Аліса зупинилася, тримаючи в руках флакон із антисептиком. Вона подивилася на Корала, і в її очах не було ні тіні сумніву.

— Мені дуже подобається моя робота, пане Корал. Тут я відчуваю, що на своєму місці. Я допомагаю людям, бачу, як їм стає легше, як повертається надія. Це і дає мені сили прокидатися вранці.

Корал ледь помітно підняв брову. В його очах мильнула гіркота — він звик бачити людей наскрізь, звик до того, що за кожним красивим словом ховається жадібність. Його статус і гроші завжди ставали стіною між ним та щирістю; жінки бачили в ньому лише рахунок у банку й квиток у розкішне життя. Але тут його проникливість уперше натрапила на глуху стіну абсолютної, майже святої чесності. Це збивало з пантелику, ранило і водночас затягувало, викликаючи всередині глухий біль від власної хронічної самотності.

— Але ж ви тут працюєте за копійки. Хіба ви не хотіли б звільнитися від цього тягаря?

Аліса підійшла до столу і подивилася йому прямо в очі.

— Якби я взагалі не потребувала грошей, я б усе одно займалася чимось подібним. Чимось корисним для людей. Гроші для мене — лише інструмент, а не мета.

Корал відставив порожню чашку. Його пальці на мить здригнулися, а в глибині очей спалахнув тужливий, майже лихоманковий вогник. Він дивився на неї й задихався від усвідомлення: вона не грає. Вона справді не хоче від нього нічого, крім людського тепла.

— Ви дивна людина, Алісо. Більшість, вирвавшись із злиднів, одразу кидаються в обійми розкоші. А ви хочете... служити іншим?

— Це і є справжня свобода, — просто відповіла вона. — Бути корисною не тому, що зобов'язана, а тому, що серце цього просить.

Вона думала, що це звичайна увага керівника. Трохи нав'язлива, але в цій країні, де все було таким новим, сприймала це як людську турботу. Вона не бачила, як глибоко загрузла в чужій самотності, як сильно Корал чіплявся за її невинність, наче потопельник за рятівне коло. Його почуття, вирощені в ізоляції від справжнього тепла, ставали для неї невидимою, але дедалі міцнішою пасткою.

Але інші жінки, що працювали на курорті, бачили все зовсім інакше. Ця занадто відверта увага неодруженого багатія до простої заміжньої медсестри дратувала їх, наче сіль на відкриту рану. На затіненій терасі службового входу, ховаючись від задушливого полудневого сонця, перешіптувалися двоє.

— Ти тільки подивися на цю праведницю, — отруйно процідила Лейла, старша помічниця з медичного блоку, киваючи в бік кабінету Аліси. — Корал біля неї аж тане. Щодня кава, дорогі солодощі... Вона просто вдає з себе невинне ягнятко, а сама мітить на місце господині вілли.

Асія, яка стояла поруч, відчула, як усередині все стислося від пекучого болю. Вона не слухала заздрісних слів Лейли — вона думала про Марка. Про Марка, який колись допоміг їй, заступився перед гостем готелю, врятував від ганебного звільнення і подарував їй ту саму спокійну, добру усмішку, яку вона тепер бачила щоночі у своїх снах. Вона кохала його мовчки, палко і безповоротно. Бачити, як навколо нього плететься ця брудна пастка, було понад її сили. Але вона знала Марка: він сліпо, абсолютно вірив своїй дружині. Голі слова його не переконають.

— Лейло, слухай мене уважно, — тихо, але гаряче перебила її Асія, міцно схопивши колегу за лікоть. — Мені потрібні докази. Зроби фото. Будь-які знімки, де вони разом — як він передає їй ці коробки, як сидить на її столі, як дивиться на неї.

Лейла здивовано примружилася: — Тобі навіщо? Хочеш босу репутацію зіпсувати?

— Марк мені не повірить, якщо я прийду з порожніми руками, — голос Асії здригнувся, але в ньому прорізалися жорсткі, небезпечні нотки ревнощів. — Він засліплений нею. А вона... вона, мабуть, просто ласа до грошей Корала. Тільки вчора вдавала скромницю, а сьогодні вже приймає дарунки від мільйонера. Я повинна відкрити Марку очі. Потрібні фотографії.