Розділ 3. Сила авторитету Марі

Вечір в Аланії набув іншого відтінку. Це вже не було галасливе туристичне місто — Марі відчинила для них двері у закритий світ приватних вілл та арт-галерей, захованих на схилах пагорбів. Повітря було наповнене ароматом жасмину, дорогого парфуму та ледь відчутним присмаком моря.

Щойно вони увійшли на терасу розкішного будинку, де зібралися місцева еліта, художники та шукачі пригод з усього світу, Аліса помітила, як змінюється простір навколо Марі. Люди не просто вітали її — вони чекали на її погляд або коротке слово.

До них підійшов чоловік із сивиною на скронях і проникливими очима митця — Андре, відомий французький мандрівник, який осів у Туреччині.

— Марі! Нарешті! Я не наважувався повісити головне полотно в новій залі, поки ти його не побачиш. Мені здається, світло падає надто різко.

Марі ледь помітно посміхнулася.

— Андре, ти ж знаєш: якщо сумніваєшся— значить, уже знаєш відповідь. Змісти акцент на лівий кут, нехай тінь працює на об'єм.

Андре на мить замислився, а потім захоплено клацнув пальцями.

— Геніально! Твій смак — це хірургічна точність.

Марі плавно повернулася до пари, поклавши руку на плече Аліси. Це був жест, який миттєво зробив дівчину «своєю» в очах усіх присутніх.

— Познайомтеся — Марк і Аліса. Мої друзі, — вона зробила особливий наголос на останньому слові. — Аліса має неймовірне відчуття моменту. Сьогодні на серфі вона показала такий баланс, якого деякі не досягають роками.

Вишукана власниця галереї з цікавістю поглянула на Алісу.

— Якщо Марі каже, що у вас є талант до балансу — залічить, у вас є внутрішній стрижень. Рідкісна риса.

Аліса відчула, як її щоки злегка зарожевіли — цього разу не від ніяковості, а від приємного збудження. Вона більше не була просто випадковою гостею. Вона ставала іншою.

Марі поволі, крок за кроком, виточувала з неї свою копію — таку ж холодну, бездоганну, впевнену в кожному жесті. І це їй вдавалося. Аліса переймала її манеру тримати келих, її інтонації, навіть її проникливий, трохи зверхній погляд. Вона заворожено дивилася на Марі, ловила кожне її слово і щиро вірила, що цей новий світ — це те, чого вона завжди прагнула.

— Дякую. Хоча чесно кажучи, море сьогодні було дуже поблажливим до мене, — відповіла Аліса.

Марк стояв поруч — спокійний і гордий. Він тихо шепнув їй:

— Бачиш? Ти тут на своєму місці.

— Я справді це відчуваю, Марку, — відповіла вона, спостерігаючи, як Марі веде бесіду з архітектором. — Тут ніхто не дивиться на нас як на туристів. Завдяки їй ми ніби зазирнули за лаштунки самої краси.

Протягом вечора до Марі раз у раз зверталися: хтось запитував її думку про нові інвестиції, хтось — про дизайн яхти, хтось просто хотів почути коротке схвалення. Марі була тут не просто бізнес-леді — вона була арбітром смаку, жінкою, чиє «так» або «ні» могло визначити успіх будь-якої справи.

Один із молодих художників підійшов до Аліси і сказав:

— Знаєте, Марі ніколи не хвалить просто так. Якщо вона привела вас сюди — значить, ви справді варті цього кола.

Аліса посміхнулася, відчуваючи, як тепла хвиля впевненості наповнює її. Вона більше не була просто дівчиною Марка. Вона була Алісою — частиною яскравого, інтелектуального світу, який відкрила для них жінка з вогняним волоссям і нефритовою змією на зап'ясті.

Марк спостерігав за цим із гордістю, яка, проте, дедалі частіше змінювалася глухим, незрозумілим сумом. Вони занадто багато часу проводили втрьох. Марі заповнювала собою весь їхній простір. Коли Марк дивився на дружину, йому часом здавалося, що крізь її обличчя проступають чужі, холодні риси. Він починав сумувати за тією колишньою Алісою — простою, щирою дівчиною, яка мріяла рятувати світ і вміла радіти дрібницям без жодного світського лиску.

Щоб повернути їхній власний, закритий від чужих очей простір, Марк влаштував для неї вечерю-сюрприз. Тільки вони двоє. Вони піднялися на саму вершину дикої скелі неподалік від Анталії. Там не було ресторанних меблів чи обслужи — Марк просто розстелив на землі звичайне покривало. Вони сиділи на ньому, як колись дома, коли для щастя їм не потрібно було нічого: ні вишуканих ресторанів, ні компанії художників, ні чужого схвалення.

Навколо пахло смолою, розігрітою за день хвоєю та солоним нічним бризом. Океан внизу здавався темним оксамитом, а прості кришталеві келихи з шампанським виблискували у світлі свічок. Вони сиділи, тримаючись за руки, заліковуючи перші тріщини в душі цим величним краєвидом.

— Знаєш, Марку, — тихо сказала Аліса, притулившись до його плеча й роблячи ковток ігристого вина, — якби мені тиждень тому сказали, що я сидітиму тут, на вершині світу, після дайвінгу з найкращими інструкторами Туреччини, я б не повірила.

Марк обійняв її міцніше, вдихаючи рідний запах її волосся, у якому ще не було чужих парфумів.

— У цьому місці можливо все, — тихо відповів він, дивлячись на вогні узбережжя. — Головне — що ми разом.

Він дивився на щасливу дружину і намагався переконати себе, що це найкраща інвестиція в їхнє майбутнє. Марк більше не озирався назад. Волкан зник, залишивши по собі лише повчальну історію, а Корал став не просто шефом, а надійним партнером і покровителем, якому хотілося віддячити за цей спокій.

— Ну що, — Марк посміхнувся, ховаючи глибоко всередині легку тривогу. — Завтра вранці серфінг? Марі обіцяла ідеальні хвилі.

— Обов'язково! — засміялася Аліса.

Їхній сезон тривав, і кожен новий день приносив їм упевненість у тому, що вони зробили правильний вибір. Сидячи на простому покривалі посеред хвойного раю, під зоряним небом Анталії, вони міцно трималися за руки. У цю мить вони щиро вірили, що є найщасливішими людьми в усьому світі, а їхнє життя в «Раю» виявилося саме таким, яким мало бути, — яскравим, безпечним і сповненим любові.