Розділ 12. Ізоляція

Марк стояв посеред холодної комори, відчуваючи, як легка вібрація двигунів яхти передається через підлогу прямо в підошви туфель. Він глянув на циферблат годинника: попереду була ціла ніч. Вісім годин у замкненому просторі з жінкою, яка була живим утіленням його нещодавніх слів про «цікавий типаж».

— Заспокойся, — твердо сказав Марк, поклавши руки їй на плечі — обережно, але впевнено відсуваючи її від себе. — Якщо нам судилося провести тут ніч, нам обом потрібне холодне мислення, а не істерика.

Дівчина, яку звали Лейла, сиділа на ящику з-під елітного вина, міцно обхопивши себе руками. Вона виглядала зламаною.

— Мені сказали... просто винести торт. Сказали, що ви чекаєте. Я не знала, що двері зачиняться, — вона судорожно схлипнула, ковтаючи сльози. — Тепер нас знайдуть тільки вранці, коли прийдуть кухарі.

Марк не відповідав. Він повільно обійшов приміщення, скануючи кожен куток. Стелажі з делікатесами, коробки з екзотичними фруктами, стрункі ряди пляшок. Жодного вікна. Жодної щілини. Лише мертве, їдке світло люмінесцентних ламп.

— Волкан не просто так це зробив, — нарешті промовив Марк, зупинившись навпроти неї. Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася небезпечна, пружинна напруга. — Він хоче, щоб вранці, коли двері відчиняться, нас застали тут разом. В очах Аліси це виглядатиме як класична зрада. Ціла ніч наодинці — найкращий доказ для того, хто прагне зруйнувати шлюб.

— А якщо ми просто скажемо правду? — прошепотіла Лейла, піднімаючи на нього очі, в яких уже читався справжній, тваринний жах.

Марк гірко посміхнувся.

— Волкан подбає про те, щоб «правда» виглядала так, як йому зручно. Ключі «випадково» зникли, офіціантка «випадково» опинилася з гостем... Ідеальний нещасний випадок.

Раптом дихання Лейли стало уривчастим, вона почала хапати ротом повітря, наче його в коморі ставало все менше.

— Ні, ні, ні... Вони ж знали... — заскиглила вона, стискаючи пальцями свій комір. — Марку, вони всі знали! З мене ще зранку на кухні кпинили через це, і Волкан був там, він усе чув... У мене клаустрофобія. Я не можу тут перебувати, мені здається, що стіни рухаються...

Вона почала дрібно тремтіти, хрипко вдихаючи повітря. Марк миттєво зреагував. Він підійшов, присів перед нею навпочіпки, але не торкався, щоб не порушувати межі.

— Лейло, подивися на мене, — твердо й глибоко наказав він, змушуючи її зафіксувати погляд на його обличчі. — Дихай повільно. Вдих через ніс, видих через рот. Стіни на місці. Я тут, з тобою. Що з тобою відбувається?

— Це з дитинства... — з трудом виштовхнула вона з себе слова, закриваючи обличчя долонями. — Мене... мене випадково закрили в підвалі. Забули про мене. Я просиділа там цілу ніч у повній темряві. Мені здавалося, що підвал заповнюється водою і я помру... Марку, будь ласка, зроби щось, мені не вистачає кисню!

Вона знову спробувала кинутися до нього в пошуках порятунку. Марк обережно перехопив її за лікті, стримуючи паніку.

— Кисню тут достатньо, вентиляція працює. Головне — не давай паніці керувати тобою. Це просто спогад, Лейло. Ми вийдемо звідси.

Він відпустив її, відступив на крок і сів на підлогу біля самих дверей, притулившись спиною до холодного металу. Головна битва зараз йшла не тут — а в каюті, де Аліса могла прокинутися будь-якої миті. І Волкан розрахував усе до дрібниць: панікуюча Лейла мала штовхнути Марка до дій, які на камерах або в очах свідків виглядали б неоднозначно.