Розділ 3. Кава з присмаком попелу

Марк прокинувся першим. Ранкові промені сонця м'яко лягали на обличчя Аліси, яка нарешті спала спокійно, без звичних нічних здригань від кошмарів. Тихо, щоб не потривожити свого «білого лебедя», він вислизнув із номера. Його план був простим, приземленим і сповненим любові: свіжа кава, хрусткий круасан і одна ідеальна червона троянда.

Він уже купив квітку в холі й тепер прямував до ресторану, відчуваючи приємну вагу виграних грошей у кишені та незвичну, майже забуту легкість у серці. Але щойно він переступив поріг світлого залу, світ навколо наче завмер.

Біля вікна, за одним із найзатишніших столиків, сидів він. Волкан.

Тіло Марка миттєво зібралося в жилавий вузол, пальці стиснули стебло троянди так міцно, що гострі шипи безжально впилися в шкіру. Проте Волкан виглядав зовсім не так, як позавчора: замість розлюченого, некерованого звіра перед Марком сидів спокійний, майже покірний чоловік. Білий пластир усе ще білів на його вилиці, але в погляді не було й сліду вчорашньої агресії.

Він був не сам. Навпроти сидів інший чоловік. Ідеально рівна спина, точні, витончені рухи — Волкан на його тлі здавався лише грубим, неотесаним каменем поряд із бездоганно огранованим діамантом.

«Що він тут робить?» — панічно запульсувало в голові Марка. Ми ж утекли! Змінили готель! Як Волкан міг опинитися тут, у цьому сліпучому «раю», куди їх запросила Марі?

Марк стояв у затінку масивної колони, не в змозі відвести погляду. Волкан щось тихо говорив, ледь помітно схиливши голову, ніби підлеглий, який звітує перед старшим. Чоловік навпроти лише зрідка кивав, не піднімаючи очей від порцелянової чашки.

Це не могло бути випадковим збігом. У ту мить Марк відчув липкий холодок під сорочкою, який не мав нічого спільного з прохолодою від кондиціонерів готелю.

Він рішуче розправив плечі і з холодною, впевненою усмішкою рушив прямо до їхнього столика. Кожен крок по дзеркальному мармуру відлунював у його вухах як виклик на дуель.

— Яка несподівана зустріч, Волкане, — голос Марка звучав бездоганно рівно. Він повільно поклав троянду на білосніжну скатертину й сів у вільне крісло, не відриваючи важкого погляду від учорашнього супротивника. — Не знав, що ти цінитель такого витонченого сервісу.

Волкан розплився в люб'язній, майже цукровій усмішці, яка зовсім не пасувала до свіжого пластиру на обличчі.

— Світ тісний, Марку! Я ж казав, що ми ще побачимося. Дозволь представити тобі мого старого друга. Це господар цього місця — пан Корал.

Марк перевів погляд на чоловіка навпроти. Корал був утіленням аристократичного, абсолютного спокою. Високий, міцний, з бездоганною поставою — він здавався невіддільною, фундаментальною частиною цього розкішного інтер'єру. Чорне, як смола, волосся було ідеально вкладене, а доглянута борідка чітко підкреслювала вольове підборіддя. Але найбільше вражали його руки — довгі, тонкі пальці піаніста, хірурга або... майстерного фехтувальника, що зараз повільно тримали тонку чашку.

— Приємно познайомитися, Марку, — голос Корала був низьким, оксамитовим і заколисуючим. — Марі розповідала про вас. Радий, що ви обрали мій готель після... — він зробив коротку паузу, кинувши один красномовний погляд на синець Волкана, — ...невеликих непорозумінь у мого друга.

— Так, Марку, уяви! — підхопив Волкан, демонстративно розслаблено відпиваючи каву. — Я вирішив трохи відпочити від справ, заїхав до Корала в гості, а тут — ви! Оце сюрприз, правда?

Марк дивився прямо в очі Коралу. Там не було тваринної, первісної люті Волкана — лише холодна, бездонна аналітична глибина, що прораховувала кожен хід наперед.

— Справді, сюрприз, — сухо відповів Марк. — Ми з Алісою шукали спокою. Особливо після того, як дехто забув про елементарні правила гостинності.

Корал ледь помітно підняв тонку брову, і Волкан миттєво притих, слухняно заховавши очі у своїй тарілці. Напруга між трьома чоловіками стала майже відчутною фізично.

— Мені здавалося, що в раю не буває несподіванок, — додав Марк, впритул дивлячись на господаря готелю. — А тут виникає відчуття, що ми просто змінили одне коло пекла на інше. Тільки стіни перефарбували в білий.

Очі Корала раптом спалахнули щирим, майже мисливським азартом. Він явно оцінив метафору. Його тонкі пальці знову торкнулися чашки, але цього разу рух був швидким, точним, наче укол рапіри.

— О, ви цитуєте великого Данте, Марку? — олігарх ледь помітно посміхнувся, демонструючи бездоганні зуби. — Прекрасний вибір для ранкової кави. Але ви помиляєтеся. Пекло — це місце, де панує хаос і груба, неконтрольована сила. Там перебувають ті, хто піддався тваринним інстинктам, — він витончено кивнув у бік притихлого Волкана. — А Рай... Рай — це абсолютний, залізобетонний порядок. Тут кожен отримує те, на що заслуговує. Чи ви вважаєте, що Аліса не заслужила на цей білий мармур після всього, що їй довелося витерпіти?

Корал зробив маленьку паузу, нахилився трохи вперед через стіл і знизив голос до конфіденційного шепоту:

— Не шукайте підступу там, де вам просто пропонують руку допомоги, Марку. Тим паче, коли ваші власні руки... вмиті кров'ю мого друга. Обіцяю вам: у моєму закладі вашому спокою ніщо не загрожує. Хіба що ви самі захочете урізноманітнити цей ранок нашою компанією.