«БІЛИЙ РАЙ» Розділ 1. Нефритова змія

Асфальт плавився під колесами автівки, яка невпинно везла їх з Аланії далі на захід, ближче до передмістя Анталії. Пейзаж за вікном здавався занадто кінематографічним, щоб бути реальним. З одного боку машину супроводжувало сліпуче Середземне море, яке віддзеркалювало ранкове сонце тисячами гострих іскор. З іншого — стіною здіймалися гори. Смарагдові шапки ливанських кедрів чіплялися за хмари, створюючи величний, майже містичний контраст із водною гладдю.

— Ніколи не думала, що гори можуть бути такими... живими, — прошепотіла Аліса, проводжаючи поглядом чергову зелену вершину. — Ці кедри наче тримають небо.

— Головне, щоб вони втримали нас, — відгукнувся Марк. Він дивився на гори, але подумки все ще рахував кілометри, які відділяли їх від кошмару Волкана. — Водій каже, наш готель уже за кілька хвилин, на самому виїзді з міста.

Аліса глибоко вдихнула. Крізь прочинене вікно в салон проникав дивний, п'янкий мікс: солона морська свіжість і терпкий, смолистий аромат хвої. Це був запах їхнього нового, як їм здавалося, безпечного життя.

Таксі зупинилося перед широкими сходами з білого мармуру, який на ранковому сонці випромінював м'яке, майже сакральне сяйво. Будівля готелю була сліпучо-білою, з тонкими лініями та відкритими терасами, що здавалися невагомими. Жодних золотих вензелів чи громіздких статуй: над кожним метром простору попрацювали найвидатніші дизайнери, створюючи відчуття, ніби входиш у рай. У повітрі пахло дорогим парфумом і морським бризом.

Марк і Аліса ступили на дзеркальну підлогу вестибюля, і простір навколо розширився, ставши безмежно білим. Здавалося, світло йде не від люстр, а від самих стін, оздоблених рідкісним каррарським мармуром. Акустика була настільки досконалою, що навіть звук їхніх кроків зливався в тиху заспокійливу мелодію.

Від дальнього кінця велетенського залу, карбуючи крок на високих підборах, до них наближалася жінка. Вона не йшла — спускалася по невидимих сходах.

Це була Марі. Середнього зросту, з приголомшливо гарною фігурою, вона мала тонку талію, яка підкреслювала витончені, акуратні форми. Волосся — справжній вибух вогню: яскраво-руді пасма спадали на плечі, контрастуючи зі сліпучою білизною навколо. Бірюзовий діловий костюм сидів на ній як друга шкіра. На тонкому пальці тьмяно виблискувала акуратна каблучка з діамантом, у вухах грали іскорки сережок із такими ж чистими каменями.

Справжньою родзинкою образу було татуювання на лівій руці — нефритова змія, що обвивала зап'ястя. Символ мудрості та трансформації ідеально пасував до загадкового образу Марі. Нефритовий колір — колір процвітання та довголіття — додавав малюнку особливого шарму.

Марі помітила, що Аліса розглядає татуювання, і посміхнулася. — Зробила, коли мені було двадцять. Це мій символ сили та змін. — Воно вам дуже пасує, — щиро відповіла Аліса.

На Алісу Марі справила приголомшливе враження. Медсестра, чия єдина парадна сукня залишилася клаптями на підлозі готелю Волкана, дивилася на цю вогняну жінку із сумішшю захоплення та гострого відчуття власної непридатності. Марі здавалася їй богинею з іншого виміру.

Марк на Марі зовсім не дивився. Його погляд проходив крізь неї — в глибину власних розрахунків. Як людина яка хотіла бути лікарем, він звик бачити суть, а не обгортку. Він оглядав цю неймовірну розкіш і думав лише про одне: якою буде ціна цього «раю»?

Рука в кишені перевірила наявність пачки грошей, вибитих у Волкана. Він не хотів витратити все тут. Його плани були важливішими за білий мармур. Він мріяв купити Алісі нову сукню — навіть кращу за ту, що загинула. Золоті прикраси, яких у неї майже не було. Взуття — обов'язково на зручному ходу, бо знав: Аліса терпіти не може підборів.

Ці прості, побутові мрії про золото та комфорт для коханої жінки займали весь його розум, роблячи Марка цілковито байдужим до діамантів та вогняного волосся Марі. Він стояв посеред цього білого раю, готовий до чергового бою — і не здогадувався, що Марі вже приготувала для них таку ціну, яка не залишить йому жодного шансу на відмову.

Марі зробила ще один крок, і хмара її дорогих парфумів остаточно витіснила з легень Аліси морський бриз.

— Алісо, невже ти не впізнаєш мене? — голос Марі прозвучав напрочуд тепло, майже по-родинному, хоча її очі залишалися холодними. — Ну ж бо, згадай. Санаторій у передмісті, три роки тому. Твоя перша практика. Ти тоді так само ніяковіла перед пацієнтами.

Аліса здригнулася. У її пам'яті закрутилися обличчя, лікарняні коридори, запах антисептиків... Вона намагалася судорожно витягнути з минулого цю жінку, але яскраво-руде волосся і бірюзовий костюм ніяк не в'язалися з її колишньою сірою роботою.

— Я... вибачте, Марі, я погано пам'ятаю той період, — тихо прошепотіла Аліса, міцніше вчепившись у лікоть Марка.

— О, це пусте! Головне, що я тебе пам'ятаю, — Марі легким, майже невагомим рухом торкнулася плеча Аліси. —  Пан Корал сказав, що ви для нас  особливі гості. Тепер ви в безпеці. Тут, у «Білому раї», вас ніхто не турбуватиме. Пан Корал особисто розпорядився, щоб для вас підготували найкраще крило.

Марк нарешті звів погляд. Його очі звузилися. — Особливі гості? — перепитав він, і його голос прозвучав глухо у бездоганній акустиці залу. — Ми просто шукаємо кімнату. На кілька днів. І ми спроможні заплатити.

Марі перевела свій оксамитовий погляд прямо на Алісу, м'яко зазирнувши в її налякані, втомлені очі.

— Пан Корал неймовірно цінує своїх відданих робітників, — тихо, але вагомо вимовила вона. — Коли я розповіла йому про тебе, він відповів без вагань: «Друзі моєї Марі — це мої друзі». Марку, сховайте ваші гроші. Пан Корал особисто розпорядився зробити для вас дев'яносто відсотків знижки на проживання.