Розділ 10. Виграш

Ранок увірвався в кабінет Волкана крізь величезні панорамні вікна, заливаючи все навколо холодним, байдужим світлом. Господар готелю сидів у глибокому шкіряному кріслі, повільно помішуючи каву. Білий медичний пластир на його лівій вилиці виглядав чужорідно й дико на тлі бездоганного італійського костюма, але голос олімпійського чемпіона був рівним, майже дружнім.

Марк увійшов без стуку. Він не збирався сідати, ігноруючи запрошувальний жест господаря. Його висока, підтягнута постать здавалася кутастим, монолітним уламком скелі на тлі крихких, вишуканих меблів.

— Гроші, Волкане, — коротко, наче відрубав, кинув Марк. — Ми забираємо свій виграш і їдемо. Прямо зараз.

Волкан повільно підняв очі. У них не було й сліду вчорашнього, тваринного страху — лише холодна, суха ділова виваженість і прихована зневага. Він витягнув із шухляди важку стопку стоєврових банкнот, акуратно перев'язаних фірмовою стрічкою, і поклав її на край полірованого столу. Поруч ліг білий аркуш паперу.

— Звісно, Марку. Я людина слова, — спокійно, з легкою хрипотою відповів він. — Тут уся сума. Мені щиро прикро, що наше знайомство почалося з таких... прикрих непорозумінь. Але ти ж дорослий хлопець, сам розумієш — великий бізнес любить порядок і папери.

Він двома пальцями підсунув аркуш ближче до будівельника.

— Підпиши тут. Це чиста формальність — розписка про отримання коштів і підтвердження повної відсутності претензій до адміністрації готелю. Як тільки поставиш підпис — ви вільні на всі чотири боки.

Марк подивився на пачку грошей. У цих папірцях зараз ховалася свобода Аліси. Її спокій, нова кремова сукня замість понівеченої, квитки в інше місто, шанс назавжди забути цей турецький жах. Він швидко пробіг очима по тексту — стандартні, сухі юридичні фрази англійською.

Він схопив важку пір'яну ручку і розмашисто, майже люто поставив свій підпис. У цей момент йому було глибоко байдуже до їхньої паперової бюрократії. Він відчував свою абсолютну, залізну правоту: він прийшов у лігво звіра, вистояв і забрав те, що належало їм.

— Ми йдемо, — Марк згріб важкі гроші в глибоку кишеню куртки. — І сподіваюся, більше ніколи не побачимо твій готель навіть на картинках у журналах.

Волкан ввічливо, ледь помітно кивнув, проводжаючи його холодним поглядом змії. Щойно важкі дубові двері зачинилися, фальшива посмішка моментально зникла з обличчя господаря. 

Марк увірвався у VIP-люкс, важко дихаючи, і з глухим звуком жбурнув  пачку банкнот на ліжко. Для нього це був не просто папір — це був закривавлений трофей, який він особисто вирвав із пащі хижака.

Аліса вже чекала на нього біля порога. Вона встигла переодягнутися у свою просту, стару сукню, яку привезла з дому — і зараз ця скромна тканина здавалася їй дорожчою, чистішою і безпечнішою за будь-який шовк Волкана. Вона з надією та тремтінням у пальцях показала Марку свіжий екран телефону:

— Марі пише, що машина вже чекає на нас біля центрального входу. Все оплачено, її бос особисто розпорядився зустріти нас як найважливіших VIP-гостей!

Марк лише кивнув, відчуваючи, як величезний залізобетонний камінь нарешті спадає з його плечей.

Вони швидким кроком ішли крізь розкішний, залитий сонцем мармуровий хол готелю, і Марк до болю міцно тримав Алісу за руку, переплітаючи їхні пальці. Охоронці в чорних костюмах, які ще вчора готові були забити його до смерті, тепер стояли струнко, ховаючи очі й демонстративно відвертаючись. Волкан мовчки спостерігав за їхнім відходом із високого балкона другого поверху, притискаючи срібну серветку з льодом до розбитої щоки. Марк навіть не подумав обернутися. Він відчував себе абсолютним переможцем: він відбив підступну атаку, забрав свій куш і виводив свою святиню з брудного лігва звіра.

Автоматичні скляні двері готелю безшумно розсунулися, випускаючи їх на прохолодне, чисте ранкове повітря. Багате життя Волкана залишилося позаду.

Біля мармурових сходів на них уже чекало велике чорне таксі з густим, дзеркальним тонуванням на склі. Сивий водій у білій сорочці мовчки відчинив перед ними задні двері, ввічливо й низько схиливши голову. Сідаючи в прохолодний, пахнучий дорогою шкірою салон, Аліса нарешті заплющила очі й видихнула — дика напруга останніх годин почала повільно відступати перед солодким передчуттям чогось нового. Машина плавно, без жодного звуку рушила з місця, залишаючи величні вежі готелю «Волкан Обсидіан» далеко позаду.

Марк дивився крізь темне скло вікна на безкрає, іскристе море, сильніше стискаючи в кишені куртки важкі банкноти, і щиро вірив, що найгірше в їхньому житті вже закінчилося.

Але десь у глибині душі, під шаром полегшення, у нього все одно ворушилося дивне, липке відчуття. Все склалося занадто просто. Занадто легко. Волкан віддав гроші без жодного опору, охорона розступилася, таксі приїхало секунда в секунду... У будівельних колах Марк звик: якщо фундамент закладається без зусиль, значить, десь під землею є прихований пливун, який згодом обрушить увесь дім. Проте він запекло гнав від себе ці параноїдальні думки. Він понад усе на світі хотів нарешті зробити їхній перший спільний відпочинок класним. Він хотів бачити Алісу щасливою, хотів знову почути її щирий, заливистий сміх, а не цей приглушений страхом шепіт.

Аліса тим часом сильніше притиснулася до його плеча, перехоплюючи його погляд. Їй було байдуже до грошей у його кишені, байдуже до того, куди саме мчить це таксі. Вона хотіла бути лише з Марком. Будь-де. В абсолютно будь-якому готелі, навіть у найдешевшому хостелі з облупленою фарбою на стінах — головне, щоб разом. Їй більше не потрібна була ця штучна, позолочена розкіш, яка ледь не коштувала їй честі. Їй потрібен був лише він — її капітан, її єдина кам'яна стіна.