Розділ 9. Золота обгортка страху

Новий номер вражав масштабами. Масивні двері з темного дерева безшумно зачинилися за ними, впускаючи їх у простір, де кожен сантиметр випромінював шалені, криваві статки.

Марк обережно, наче кришталеву вазу, поклав Алісу на величезне ліжко з балдахіном із важкого, складного шовку кольору нічного неба. Над ними висіла велетенська люстра з гірського кришталю, що розбивала світло на тисячі гострих іскор, схожих на маленькі, розпечені леза. Ванна кімната, оздоблена рідкісним чорним мармуром, зловісно сяяла золотими змішувачами, а з панорамного балкона відкривався такий краєвид на нічне море, від якого мало б перехоплювати подих.

Усе навколо було показово, майже агресивно дорогим. Кожна лінія цього інтер'єру кричала про могутність Волкана. На столі чекав кошик із екзотичними фруктами та вкрита памороззю пляшка колекційного шампанського, якої Марк навіть не торкнувся — для нього вона була отруєною.

Тваринна напруга після бійки наче залишилася за дверима, але замість неї прийшло інше, більш в'язке, параноїдальне відчуття. Спокій так і не повернувся. Навпаки, ця кричуща розкіш здавалася Марку дешевою декорацією в підпільному театрі, де глядачі вже сидять у темряві й мовчки чекають на фінальний, кривавий акт.

Він підійшов до балкона і подивився вниз. Висота запаморочувала, чорні хвилі обривалися десь далеко внизу. Гроші, люкс, солоні обіцянки Волкана — все це було лише блискучою фантиком. Марк відчував шкірою: вони не бажані гості в цьому раю. Вони — заручники.

— Марку... — тихо, майже безпорадно покликала Аліса з глибини ліжка. — Тут так гарно... але мені холодно. Мені дуже холодно, любий.

Марк миттєво повернувся, підійшов до неї й міцно, до болю стиснув її тендітну, все ще тремтячу руку. Він сів на краєчок матраца. Його обличчя було суворим, наче висіченим із каменю, а в очах усе ще тлів той самий небезпечний вогонь, що змусив велетня Волкана скулитися на підлозі.

— Дихай, маленька. Я тут, — його голос звучав глухо, але непохитно. — Ми правильно зробили, що не викликали поліцію, Алісо. Тутешня поліція — це просто ще один відділ обслуговування в готелі Волкана. Вони б приїхали, потиснули цій тварині руку, засунули в кишені пачки купюр, а нас зробили б винними в нападі на «поважного інвестора». У нас немає доказів, які б прийняв турецький суд. Лише понівечена сукня, твої сльози і мій розбитий кулак...

Марк запекло стиснув пальці, відчуваючи, як натягується шкіра на збитих суглобах. Важка, каторжна праця будівельника змалечку навчила його простий істині: якщо хочеш щось отримати в цьому житті — бери силою або хижістю. Слабких тут топчуть.

— Ні, я не подарую йому цю ніч, — засичав Марк, дивлячись у простір перед собою. — Завтра вранці я піду прямо до нього в кабінет. Мені плювати на його охорону. Я витисну з нього кожну обіцяну копійку. Весь цей «виграш» до останнього цента. Це не подарунок, Алісо, і не милостиня. Це — ціна твого болю. Ціна мого розірваного серця. І як тільки гроші будуть у моїй кишені — ми зникнемо. В інший готель, в інше місто, на інший кінець світу, де нас ніхто не знайде.

Аліса здригнулася, коли екран її телефона на тумбочці раптом знову спалахнув, розрізавши напівтемряву кімнати. Нове повідомлення. Це була дівчина на ім'я Марі — колишня однокурсниця з медичного училища. На аватарці світилася її щира, безтурботна посмішка, сонце заплуталося в рудому волоссі, а на тлі виблискував фасад якогось іншого, неймовірно елітного готелю.

Аліса гарячково перечитувала текст. Він був настільки легким, невимушеним і дружнім, що в ньому просто неможливо було запідозрити підступу. Каліграфічні літери обіцяли порятунок.

«...Боже, Аліско, якби ж я знала раніше, що ви в Туреччині! Я б влаштувала вам такий прийом, ти собі навіть не уявляєш! Мій бос — дуже впливова людина, він просто обожнює моїх друзів і завжди мені допомагає. Ми б зробили вам неймовірну знижку у нашому комплексі! Так шкода, що ви вже десь зупинилися... Але давай хоч побачимося завтра? Сто років нікого з наших не бачила, так скучила за домом!»

Ці прості слова — «якби ж я знала» — спрацювали як ідеальний, безжальний рибальський гачок. Аліса відчула, як у грудях солодким болем защеміло від прикрості. Вона перевела погляд на підлогу, де в кутку лежало розірване шмаття кремового шовку, згадала затуманений, тваринний погляд Волкана коридорі й відчула, як мармурові стіни цього розкішного VIP-номера починають фізично тиснути на її легені. Тут усе дихало небезпекою. А там, на тому боці екрана... там була Марі. Своя. Рідна дівчина, з якою вони ділили сухарі в гуртожитку. Там були зв'язки. Впливовий, добрий власник, який допомагає людям.

— Марку... — вона підняла на чоловіка очі, в яких крізь сльози вперше за вечір блиснула справжня надія. — Послухай мене... Марі каже, що її бос — неймовірно впливова людина тут, на узбережжі. Вона просто пропонує зустрітися, але... Марку, а що, як нам попросити її прихистити нас? Прямо завтра? Переїхати до них?

Марк насупився, його погляд став підозрілим. Він занадто звик чекати удару звідусіль. — Ти впевнена, Алісо? Ви ж не бачилися кілька років. Ми її, по суті, зовсім не знаємо. Люди змінюються, особливо коли потрапляють у такі місця.

— Вона з нашого училища, Марку! Вона своя, розумієш, своя! — Аліса майже благала, її голос зірвався на шепіт, вона міцно вхопилася за його лікоть. — Будь ласка... Тут мені страшно. Кожна хвилина в цьому чорному мармурі — як тортура. Мені здається, що Волкан дивиться на мене з кожної щілини. Будь ласка, давай я напишу їй, що нам потрібна допомога. Що ми хочемо переїхати.

Марк дивився на її бліде, змучене обличчя і відчував, як його власна залізна оборона рушиться перед її страхом. Він не міг бачити її такою.

— Пиши, — глухо дозволив він.

Аліса, не чекаючи, поки він передумає, почала швидко, тремтячими пальцями набирати повідомлення, ковтаючи сльози. Екран відбивався в її зіницях. Не минуло й хвилини, як телефон знову вібрував. Відповідь від Марі прийшла миттєво, наче та сиділа й чекала на цей капітуляційний лист: