Розділ 8. Гарячий поцілунок

Щоб не зірватися і не накоїти лиха прямо в готелі, Марк вирішив: їм негайно треба змінити оточення, вирватися з цього золотого склепу. Джип-сафарі на вершину гори було саме тим, що потрібно. Потужні колеса, що вгризалися в серпантин, здавалися їм єдиним порятунком.

Музика в салоні відкритого позашляховика лунала на повну потужність, майже глушачи ревіння розігрітого двигуна та збуджені крики інших пасажирів. Божевільна швидкість, хльосткий вітер в обличчя, рудий пил, що підіймався з-під коліс, — усе це крок за кроком стирало липку гіркоту пережитого. Кожен кілометр, кожен метр вгору, який відділяв їх від «Волкан Обсидіан», діяв як анестезія, заспокоюючи змучені нерви. Марк відчував, як гарячий адреналін знову закипає в крові, повертаючи йому первісну впевненість у собі.

— Ми домовилися відриватися по повній! — прокричав він, перекриваючи гуркіт басів, і подивився на Алісу, яка сиділа поруч, міцно тримаючись за металевий поручень. — І ніхто, чуєш, ніхто нам не завадить!

Аліса посміхнулася у відповідь, хоча в кутиках її очей ще ховалися крихти хімічного заціпеніння. Вона знала, що Маркові зараз життєво необхідно виплеснути цей гнів, щоб остаточно прийти до тями. І вона була готова бути поруч, що б не сталося.

Коли вони дісталися оглядового майданчика на самій вершині, сонце вже починало плавно спускатися до обрію. Гігантські літери «АЛАНЬЯ», підсвічені червоними й помаранчевими променями прийдешнього вечора, здавалися елементом якоїсь химерної, казкової декорації. Натовп туристів швидко розійшовся по схилу, щоб спіймати найкращі кадри.

Марк і Аліса відійшли трохи вбік, до самого краю скелі, тримаючись за руки так міцно, наче боялися загубитися на цій висоті. Захід сонця був приголомшливим. Округла лінія неба переливалася всіма відтінками багряного, помаранчевого та тривожного фіолетового, а важке світило, що повільно занурювалося в Середземне море, залишало за собою палаючу золоту доріжку на воді.

— Це так романтично, — тихо мовила Аліса, сильніше притискаючись до його плеча.

Він нічого не відповів одразу, лише міцніше обійняв її, ховаючи під своїм піджаком від прохолодного гірського вітру. Він відчував, як тваринний жах, що сковував його в коридорі готелю, нарешті розчиняється в цій величній феєрії барв, поступаючись місцем глухому спокою.

Марк подивився на свої великі долоні, на збиті кісточки пальців, якими він розтрощив щелепу Волкана. На його обличчі промайнула тінь жалю.

— Мені огидно від цього, Алісо, — тихо, майже сповідально прошепотів він, дивлячись на море. — Ти ж знаєш, я ненавиджу насильство. Я ніколи не хотів застосовувати силу, не хотів ставати звіром, як ті, від кого ми все життя тікали... Але там, у готелі, коли я уявив, що цей виродок торкається тебе... що він може завдати тобі болю... У мені щось вибухнуло. Заради твого захисту я здатний на все. Я б його там розірвав, якби знадобилося.

Аліса підняла голову і подивилася в його очі, які зараз здавалися темнішими за нічне море. Вона обережно взяла його поранену долоню і притиснула до своєї щоки. У цей момент весь її страх, який ще годину тому паралізував дихання, зник остаточно. Поруч із цим чоловіком вона відчувала себе за кам'яною стіною — монолітною, незламною, яку не пробити жодному Волкану у світі.

— Я знаю, Марку. Я все знаю, — відповіла вона, і її голос більше не тремтів. — Але ти врятував мене. Ти завжди мене рятуєш. Головне, що ми вирвалися.

Сонце остаточно перетнуло лінію горизонту, втопившись у воді. І разом із цим останнім променем денне напруження та підсвідомий страх зникли безслідно, ніби їх змило нічною прохолодою. Вони залишилися наодинці з ніччю.