Розділ 5. Ціна виграшу

Вечеря була бездоганною. Скрипаль у кутку грав легку, заколисуючу мелодію, на столі в променях приглушеного світла виблискував важкий кришталь. Аліса у своїй найкращій кремовій сукні виглядала як справжня королева, і Марк не міг відвести від неї очей. Його великі, мозолисті руки трохи незграбно тримали тендітне десертне приладдя, але серце переповнювала гордість — він, хлопець із сиротинця, нарешті зміг дати їй це. Відчуття тріумфу засліплювало.

Раптом до їхнього столика безшумно підійшов той самий старший адміністратор. Його обличчя було напружено-серйозним.

— Пане Марку, прошу вибачення, — тихо, майже конфіденційно промовив він, нахилившись до чоловіка. — Виникла непередбачувана технічна затримка з активацією вашого призового сертифіката. Правила нашого банку-партнера вимагають вашої особистої присутності в службовому відділенні. Це чиста формальність — лише один підпис для ідентифікації особи.

— Зараз? Але ми вечеряємо. Хіба це не може зачекати до ранку? — Марк невдоволено насупився.

— На жаль, ні, — адміністратор розвів руками з удаваним, глибоким жалем. — Транзакція активна в системі лише протягом години. Якщо ви не підтвердите її особисто — виграш буде анульовано. Пані Аліса має залишитися в залі: за кілька хвилин почнеться офіційне оголошення переможців.

Марк поглянув на Алісу. Гроші... ці кляті гроші, за які він роками гнув спину на будівництві, ковтаючи пил. Зараз вони були так близько, готові забезпечити їм місяці спокійного життя.

— Йди, Марку, — Аліса ніжно торкнулася його рукава. Поруч із ним, у цьому затишному, дорогому залі, вона почувалася в цілковитій безпеці. — Я почекаю тебе тут. Вип'ю ще соку і подивлюся на нагородження.

— Я за одну хвилину обернуся, кохана! Стережи наш трофей, — Марк гаряче поцілував її пальці, підхопив піджак і швидко вийшов із залу слідом за адміністратором.

Аліса залишилася сама. Скрипкова мелодія раптом здалася їй занадто гучною, майже нав'язливою. Офіціанти миттєво кудись зникли, а світло в залі помітно пригасло, залишаючи кути в глибокій тіні. По спині пробіг перший, холодний натяк на небезпеку.

Важкі дубові двері VIP-залу зачинилися за Марком, і десь у напівтемряві лунко впав засув.

Безшумний офіціант з'явився нізвідки і поставив перед дівчиною витончений келих із яскраво-блакитним, фосфоризуючим коктейлем. — Комплимент від закладу особисто для нашої чарівної переможниці, — медовим, позбавленим емоцій голосом промовив він і так само непомітно розчинився в темряві коридору.

Аліса, намагаючись заспокоїти нерви, зробила кілька глибоких ковтків. Напій був нудотно-солодким, із дивним, ледь відчутним металевим присмаком, який вона списала на екзотичні лікери. Але вже за хвилину світ навколо почав стрімко втрачати чіткість. Кришталеві люстри розпливлися в брудні золоті плями, а звуки скрипки здалися приглушеним відлунням із глибокого, вологого колодязя.

— Мені треба в номер... до Марка... — прошепотіла вона сама до себе, намагаючись відштовхнутися від столу.

Ноги налилися свинцем і миттєво перестали слухатися. Альса, тримаючись за стіни, вкриті пафосною, шорсткою позолотою, майже наосліп рушила до ліфтів. Кожен крок давався з неймовірним боєм, повітря бракувало. Коли вона нарешті дісталася дверей свого номера і спробувала вставити карту-ключ, останні сили покинули її. Свідомість гасла, густа темрява насувалася з усіх боків. Вона почала падати, але холодної підлоги так і не відчула.

Чиїсь величезні, гарячі руки підхопили її тіло в повітрі, наче легку солом'яну ляльку.

Це був Волкан. Він чекав у сліпій зоні коридору, розчинений у тіні. На його грубому обличчі застигла хижа, торжествуюча посмішка — він смакував кожну секунду своєї хворобливої перемоги над дівчиною, яка посміла йому відмовити. Волкан з легкістю штовхнув двері номера 402 ногою, заніс непритомну Алісу всередину, і в тиші пролунав сухий, засуджуючий клац автоматичного замка.

Він грубо кинув її на ліжко — туди, де ще годину тому вони з Марком обіймалися і будували плани на майбутнє. Аліса була абсолютно безпорадною, її очі були напівзаплющені, а дихання стало важким, переривчастим.

Волкан навис над нею, наче похмура, грозова скеля. Без жодних зусиль, одним різким, диким рухом своєї масивної руки він рвонув тонку тканину на її грудях. Тканина тріснула. Тот самий замок, який Марк ще так обережно, закохано застібав своїми пошрамованими пальцями, тепер розлетівся зі скреготом, наче зламана під чоботом гілка.

Дорога кремова сукня, на яку вони збирали по копійці кілька місяців, перетворилася на жалюгідне, розірване шмаття. Волкан презирливо жбурнув залишки мигдального шовку на підлогу, прямо на дорогий готельний килим.

— Ну що, красуне? — прохрипів він, повільно, звіряче розстібаючи верхні ґудзики своєї чорної сорочки. — Твій святий хлопець побіг за легкими грошима, а знайде лише порожнечу. А я знайшов те, що належить мені.

Він зняв важкий золотий ланцюг, і той з глухим, металевим стукотом упав на тумбочку. Волкан повільно наблизився до ліжка, повністю перекриваючи своїм гігантським силуетом останнє рожеве світло з вікна.