Частина перша «ВОЛКАН ОБСИДІАН НОАР» Розділ 1. Пляж Клеопатри

Туреччина 2010 рік

Взуття злетіло ще біля входу на пляж — просто впало в пісок, і вони пішли далі босоніж. Дрібні, ідеально круглі зернини лоскотали стопи. Аліса зупинилася, заплющила очі і просто стояла так із пів хвилини, відчуваючи, як тепло піску піднімається крізь ноги вгору — в гомілки, в живіт, кудись до грудей, де ще вранці стискало від тривоги.

Потім вона відкрила очі і подивилася на воду.

Море було різним одночасно: темно-синім далеко від берега і майже прозорим біля ніг, так що видно було кожен камінчик на дні і дрібних рибок, які зависали в товщі води без руху, ніби теж відпочивали. Легкі хвилі накочувалися на берег і відходили назад, залишаючи на золотому піску мереживо білої піни. Середземне море того вечора нагадувало розплавлене золото, що важко перекочувалося біля берега. Величезне, розпечене сонце повільно занурювалося у воду, розрізаючи обрій смугами апельсинового полум'я та густого багрянцю. На приватному пляжі готелю «Волкан Обсидіан Ноар» панувала ідилія, що здавалася майже нереальною у своїй досконалості.

За легендою, сам Марк Антоній привіз цей пісок з Єгипту — як дарунок Клеопатрі. Аліса не знала, правда це чи вигадка, але коли пісок пересипався між пальцями — дрібний, круглий, без єдиної пилинки — вона готова була повірити в будь-яку легенду.

Він обійняв її за плечі, і вона відчула, як щось у ній нарешті відпускає. Не відразу — спочатку м'язи ще пам'ятали свою звичну напругу. Але потім — поступово, як лід під сонцем — місяці домашніх клопотів, робочих чатів, вічних «терміново» і «треба» просто розчинилися. Десь там, за тисячі кілометрів, вони залишилися в іншому житті. Тут було тільки це: безмежний лазуровий обрій, запах солі, звук хвиль і тепло його руки на її плечі.

— Ми це зробили, — тихо сказав він, дивлячись на те, як сонце відбивається в її очах.

Вони не поспішали нікуди. Просто стояли біля самого краю прибою, дозволяючи піні ласкаво лоскотати щиколотки. Цей момент вони готували цілий рік — і тепер він належав тільки їм. Чистий, як ця вода. І такий солодкий, що навіть страшно було дихати на повні груди — раптом розвіється.

Аліса, сміючись, вибігла з моря — жива, безпосередня, справжня. На ній були прості джинсові шорти з обтріпаними краями та біла майка, яка від вологи стала другою шкірою, ідеально вимальовуючи кожен вигин її тіла. Дві неслухняні косички злітали в повітрі, наче шовкові стрічки, підхоплені солоним вітром. Марк дивився на неї так, ніби вона була єдиною твердинею в цьому хиткому, чужому світі.

Він наздогнав її, підхопив на руки, і вони разом повалилися на теплий пісок. Його крупинки, важкі й розпечені денною спекою, миттєво обліпили мокру шкіру. Серед нудьгуючих відпочивальників готелю, які нерухомо завмерли на дорогих шезлонгах, наче виставкові манекени, Марк і Аліса виглядали чужинцями. Безтурботними дітьми, які ще не знали, що кожна секунда такої легкості має свою, непомірну ціну.

Марк обережно взяв її тонку руку в свої долоні. Аліса на мить завмерла. Вона обожнювала, коли він тримав її саме так — наче щось неймовірно крихке. Його руки були посічені мозолями та дрібними шрамами від роботи на будівництві — шорсткі, зашкарублі, проте дивовижно правильної форми. Ці долоні мали б тримати хірургічний скальпель або гортати сторінки старовинних книг, а не тягати цеглу й арматуру. Але саме в цій шорсткості Аліса відчувала справжню силу. Коли його пальці стискали її руку, весь світ навколо — з його фальшивим блиском і заздрісними поглядами — просто зникав. Вона почувалася захищеною. Так, ніби ці пошрамовані долоні могли втримати саме небо.

— Ти про що, Марку? — розгублено прошепотіла вона, помітивши, як глибоко він замислився.

— Про дуже відповідальну справу, — він підвівся на лікоть, і його темні очі зазирнули їй прямо в душу. В них не було курортної легкодухості — лише та сама важка, внутрішня чесність, яка колись привела його до медичного університету. — Про те, щоб у нас народилася дитина. Ти згодна?

На мить запала така тиша, що було чути, як шурхотить пісок під легким подувом вітру. А потім Аліса видихнула — коротко, з хрипом щастя — і кинулася йому на шию.

— Так! Звісно, Марку! — вона втиснулася обличчям у його плече, вдихаючи запах солі та його гарячої шкіри. — Більше за все на світі...

Він обійняв її так міцно, що вона почула, як калатає його серце. У цю секунду вони були невагомими.

Марк і Аліса сміялися, здіймаючи каскади золотих бризок. Вони ганялися одне за одним по самій кромці прибою, немов на всьому узбережжі більше нікого не існувало. Вони були засліплені щастям і сонцем, абсолютно не підозрюючи про холодний погляд, що жадібно пожирав їхню радість із безпечної відстані.

На терасі котеджу, що нависав над пляжем наче похмура обсерваторія, стояв Волкан.

Він був масивним, із тілом, що нагадувало монолітну скелю, заковану в тонку сорочку з білого шовку. Обличчя — грубо витесане, з переламаним носом і важким підборіддям — не виражало нічого, крім хижої, хворобливої зосередженості. Волкан стискав ковані перила так міцно, що шкіра на кісточках пальців збіліла, а залізо, здавалося, ось-ось почне гнутися під цією душною, тваринною хваткою.

Його погляд, важкий і липкий, був прикутий до Аліси. Він жадібно вивчав те, як вона сміється, закидаючи голову назад, як сонце визолочує її мокру білу майку.