Епілог: Сонце на палітрі

Минуло кілька місяців з тієї страшної грозової ночі, яку Настя пам'ятала лише як довгий, холодний сон. Життя в домі набуло небувалої раніше повноти. Навіть повітря здавалося солодшим, а кольори — яскравішими.

Настя стояла у своїй невеликій мансарді, яку Ден облаштував під майстерню. На мольберті чекало чисте полотно. Вона довго не наважувалася почати цю роботу. Давінчі лежав біля її ніг, але його вуха були насторожені, а погляд прикутий до порожнього простору біля вікна, де в повітрі кружляли золотисті пилинки. Кішка Дрю сиділа на підвіконні, примруживши очі, і її мурчання вібрувало в такт сонячним променям.

Настя взяла пензель. Спочатку на полотні з’явився Ден. Вона малювала його з особливою ніжністю: його сильні плечі, втомлені, але добрі очі, руки, які пахли сосною. Потім вона намалювала себе — притуленою до його грудей, під його захистом. Це був портрет їхньої ідеальної, земної любові.

Ден зайшов до майстерні тихо, тримаючи в руках дві чашки кави. Він зупинився біля порогу, милуючись нею.

— Майже готово? — запитав він тихим голосом. Настя не озирнулася. Її рука з пензлем завмерла.

— Ще один штрих, Дене. Найважливіший.

Ден підійшов ближче і зазирнув через її плече. Він побачив їх обох. Але потім він побачив, як Настя змішує на палітрі особливу фарбу — не просто жовту, а таку, що здавалася живою, сяючою, майже фосфоричною.

Тремтячою рукою вона поставила невеликий, ледь вловимий мазок на своїй щоці у відображенні на полотні. Це був сонячний зайчик. Але він був намальований так детально, що здавалося, ніби це не відблиск світла, а слід від прозорого, божественного цілунку.

Ден відчув, як перехопило подих. Його очі зустрілися з її очима через дзеркало, що стояло поруч. В погляді Насті не було забуття. У ньому був глибокий, тихий смуток і безмежна вдячність.

— Ти... ти пам’ятаєш його? — прошепотів Ден. Його голос здригнувся.

— Ти знаєш, хто дарує нам цей ранок?

Настя відклала пензель. Вона підійшла до вікна і підставила обличчя під справжній промінь сонця, що саме в цю мить упав на її шкіру. Вона заплющила очі й посміхнулася, хоча по її щоці котилася сльоза.

— Я не пам’ятаю його обличчя, Дене. І я не зможу назвати його ім’я, навіть якби хотіла — воно розчиняється на моїх губах, як цукор у воді. Але я відчуваю його... тут.

Вона поклала руку на серце. — Він не пішов. Він став моїм правом дихати. Він став світлом, яке дозволяє мені бачити тебе. Це його ціна за те, що я жива.

Ден обійняв її ззаду, притискаючи до себе. Тепер він не відчував ревнощів. Лише спільну з нею таємницю.

— Він нас чує? — запитала Настя, дивлячись на те, як сонячний зайчик на картині раптом спалахнув неймовірним золотим блиском, хоча в кімнаті на мить зайшла хмара.

— Чує, — відповів Ден, дивлячись, як Давінчі радісно виляє хвостом у порожнечу, а Саті внизу в саду сміється, ловлячи руками тепле повітря.

— Він завжди буде чути, як б’ється твоє серце…

І справді, Дані був поруч. Він був частиною їхнього світу — німий, невидимий, розчинений у кожному вдиху жінки, яку він врятував ціною самого себе...