Минув місяць. Дані уже не просто зустрічався їй на вулиці — він почав з'являтися прямо в домі, коли Дена не було. Він стояв посеред вітальні, і від його присутності кішка Дрю шипіла, не зводячи очей із порожнечі.
— Твоє життя тут — це повільне самогубство, — Дані підійшов до Насті впритул.
— Іди геть, Дані. Ден скоро буде вдома.
— Ден будує клітку. Я пропоную тобі небо. Ти пам'ятаєш, як ми танцювали серед зірок до того, як ти впала в це тіло? Настя відчула, як ноги стають ватяними. Видіння іншого світу — сліпучого, величного — заповнили її розум.
— Я... я нічого не пам'ятаю...
— Згадай, — він торкнувся її щоки.
— Кохання не пахне тирсою і вечерею. Кохання — це полум'я, яке спалює світ.
Коли Ден увірвався в кімнату, він побачив дружину, яка стояла посеред кімнати з розплющеними очима, дивлячись у нікуди. — Насте! Отямся! — він схопив її за плечі й труснув. Вона подивилася на нього так, ніби він був чужим.
— Ти занадто шумний, Дене. Ти... занадто грубий. Ден відступив, вражений у саме серце.
— Що він з тобою зробив? Цей привид... я відчуваю його тут! Він всюди!