Розділ 1. Марево в кутку кімнати

Ранок у домі на околиці міста завжди мав свій ритм. Ден прокидався першим. Його важкі черевики глухо стукали по дерев’яній підлозі, коли він ішов на кухню ставити чайник. Від нього пахло сосновою стружкою та свіжим ранком — запахом людини, яка міцно стоїть на землі й власноруч будує кожен куточок свого життя. Для Насті цей звук був символом безпеки. Поки Ден був у домі, світ здавався непохитним.

Мала Саті вже шурхотіла в дитячій. Вона вибігла в коридор, тягнучи за собою іграшкового зайця, і за звичкою простягнула руку до великого чорно-білого собаки - Давінчі. Пес, зазвичай спокійний і сонний, цього разу не звернув уваги на дівчинку. Він стояв посеред вітальні, напруживши кожне м’яз під лискучою шерстю. Його низьке, вібруюче гарчання змусило Саті зупинитися.

— Давінчі, ти чого? — прошепотіла дитина.

Пес дивився в кут, де сонячне світло пробивалося крізь штори. Там, у золотистому стовпі пилу йому наче вважався хтось. Це не був протяг чи тінь: це було мерехтіння, яке наче набувало рис чоловіка. Високий, із обличчям, що здавалося викарбуваним із холодного світла. Його очі, схожі на розплавлений бурштин були прикуті до Насті, яка щойно вийшла з кімнати, поправляючи волосся. Аж тут сонячний зайчик наче зробив людський рух, підняв прозору руку, і пасмо волосся на плечі Насті ворухнулося. Вона здригнулася, озирнулася, але побачила лише порожню кімнату.

Кішка Дрю, що сиділа на шафі, вигнула спину й зашипіла, випускаючи пазурі в поліроване дерево. Вона бачила його — бачила це чужорідне, сліпуче сяйво, що порушувало спокій їхньої оселі.

— Ти знову тут, — прошепотіла Настя в порожнечу, і в її голосі не було страху, лише дивна, хвороблива туга.

— Чому я бачу тебе лише тоді, коли заплющую очі? — знову пошебки сказала дівчина, але їй ніхто не відповів.

Саті, спостерігаючи за золотистими іскрами, що танцювали навколо матері, простягнула руку.

— Мамо, глянь, які мушки! — вигукнула вона.

Сонячний зайчик завмер. Його обличчя перекосилося від короткого спалаху болю. Він знав, що кожен його подих тут висмоктує колір із навколишніх речей. Квіти у вазі на столі миттєво зів’яли, перетворившись на чорний попіл. Він знав, що він тут руйнівник, але відійти вже не міг…