Розділ 4. Смак свободи та перші привиди минулого

Перший тиждень після недільного скандалу здався Олені дивним, майже нереальним. Вона щоранку прокидалася з очікуванням звичного важкого тягаря у грудях, але його не було. Замість цього всередині оселилася дзвінка, трохи лякаюча порожнеча.

Її телефон божеволів. Екран безперестанку світився від пропущених дзвінків від мами, Каті та навіть батька. Приходили десятки повідомлень у месенджерах. Спочатку це були гнівні звинувачення від сестри: «Ти егоїстка!», «Як ти могла так образити маму?!», потім — благання від матері: «Лєночко, схаменися, батькові погано, у нього тиск під двісті, ти ж не хочеш його смерті?».

Раніше кожне таке повідомлення викликало б у Олени напад паніки та гостре почуття провини. Вона б уже мчала через усе місто з ліками та вибаченнями. Тепер вона просто дивилася на екран, відчуваючи дивну емоційну глухоту. Вона не видаляла повідомлення, але й не відповідала на них. Просто перевела телефон у беззвучний режим і поклала його екраном донизу.

У середу ввечері Олена вперше за п’ять років спекла пироги не для недільного сімейного обіду, а просто для себе. Наповнивши кухню ароматом кориці та печених яблук, вона заварила міцний чай і сіла біля вікна. Їй більше не хотілося плакати.

Коли вона дивилася на свої руки, то помітила, що вони більше не тремтять так сильно, як під час візиту до ворожки. Невже «порча» справді почала відступати разом із тим, як вона виставила кордони?

У п’ятницю після роботи Олену чекав перший серйозний іспит на міцність.

Вона виходила з офісного центру, застібаючи пальто на всі ґудзики від пронизливого весняного вітру. Раптом із-за ріжка будівлі відділилася чоловіча постать. Олена миттєво впізнала ці плечі, цю трохи сутулу поставу та невпевнену ходу.

Максим.

Він швидко підійшов до неї, ховаючи руки в кишені куртки. Виглядав він кепсько: під очима темні кола, обличчя сіре, неголене.

— Лєно, почекай, будь ласка, — його голос звузивсь до благального шепоту. — Не тікай. Мені треба поговорити з тобою. Без них. Без мами і Каті.

Олена зупинилася. Вона чекала, що всередині знову спалахне той пекучий біль зради, але відчула лише легку гидливість. Вона дивилася на чоловіка, який колись був центром її всесвіту, і не могла зрозуміти, що саме вона в ньому так палко кохала.

— Нам немає про що говорити, Максиме, — спокійно відповіла вона.

— Є про що! — він зробив крок ближче, озираючись по сторонах, наче боявся, що за ними стежать. — Те, що сталося в неділю... ти все правильно сказала. Мені так соромно, Лєно. Ти не уявляєш, як я живу всі ці роки. Катя постійно влаштовує істерики, вимагає грошей, мама її в усьому підтримує. Вони мене зовсім за людину не вважають. Я щодня проклинаю той день, коли піддався слабкості й переспав із нею...

Він спробував узяти її за руку, але Олена різко відсахнулася, сховавши долоні в кишені пальта.

— Ти прийшов поскаржитися мені на своє життя? — у її голосі прорізався холодний сміх. — Чоловіку, який зрадив мене за тиждень до весілля, погано живеться з крадійкою мого життя? Я маю тебе пошкодувати?

— Ні, Лєно, я просто... я досі кохаю тебе, — гарячково зашепотів Максим, і його очі заблищали від сліз. — Я так помилився! Якби можна було все повернути назад... Давай почнемо все спочатку? Таємно від них. Я піду від Каті, я знайду іншу роботу. Тільки не кидай мене в цьому пеклі. Ти ж сильна, ти допоможеш мені вибратися...

«Ти ж сильна». Знову це заклинання. Тільки тепер його промовляв чоловік, якого вона колись вважала своїм захисником. Він просив її, жертву своєї зради, врятувати його від наслідків його власного боягузтва.

Олена дивилася на нього і відчувала, як з її душі остаточно спадають останні ланцюги. Цей чоловік не був злим генієм чи фатальним коханням. Він був просто слабким, нікчемним паразитом, який шукав нову теплу спину, на яку можна було б перекласти свій життєвий тягар.

— Знаєш, що найсмішніше, Максиме? — тихо запитала вона, і на її губах з’явилася щира посмішка. — П’ять років я думала, що Катя забрала в мене скарб. Я плакала ночами, вважала себе неповноцінною, проклинала долю. А тепер я дивлюся на тебе і розумію... Вона не вкрала моє щастя. Вона просто забрала моє сміття.

Обличчя Максима викривилося від подив і образи. Його рот безпорадно відкрився, але він не знайшов, що відповісти.

— Прощавай, Максиме. Більше не підходь до мене, — Олена розвернулася і впевненим кроком попрямувала до метро.

Вона йшла, не обертаючись. Вітер бив їй в обличчя, але цього разу він приносив не холод, а солодкий, п’янкий запах свободи. Вона вперше за довгі роки відчула, що її життя належить тільки їй. І жодні привиди минулого більше не зможуть її зупинити.