Розділ 3. Недільний обід з людожерами

Олена виходила від неї під зливу, але дощ більше не здавався їй ворогом. Його холодні краплі, що били в обличчя, наче протвережували, змиваючи з неї залишки п’ятирічного заціпеніння.

«Тебе просто заживо з’їдають ті, кого ти вважаєш своєю родиною».

Ці слова ворожки набагато глибше врізалися їй в пам’ять, ніж будь-яке пророцтво. Вони пульсували у скронях, коли вона їхала у напівпорожній маршрутці, коли відмикала двері своєї холодної, самотньої квартири. Вона вперше за довгі роки не відчувала себе безпорадною жертвою невидимого прокляття. Натомість у ній закипало щось гаряче, гостре й давно забуте — гнів.

У суботу ввечері, як і зазвичай, задзвонив телефон. На екрані висвітилося: «Мама». Раніше Олена б схопила слухавку на першому ж гудку, боячись засмутити її. Цього разу вона дала телефону проспівати майже до кінця, перш ніж відповісти.

— Лєночко, привіт! — голос мами звучав звично бадьоро, з тими самими нотками м'якого тиску, яких Олена раніше не помічала. — Ти ж пам’ятаєш, що завтра неділя? Приїжджай десь об одинадцятій, треба допомогти мені з пирогами. Катруся вранці погано почувається, Андрійко вередує, а Максим знову запізнюється. Батько просив твоїх фірмових кошичків із грибами зробити. Приїдеш раніше?

Раніше Олена б слухняно відповіла: «Звісно, мамо, все зроблю». Вона бігла б у супермаркет, купувала б продукти за власні гроші, пекла б ті кошички, а потім мила б за всіма посуд.

Вона заплющила очі, відчуваючи, як у горлі стоїть сухий ком.

— Ні, мамо, — тихо сказала вона.

— Що «ні»? — у слухавці повисла здивована пауза.

— Я не приїжу об одинадцятій. І кошичків не буде. Я приїду прямо на обід, о другій. І допомагати з пирогами не буду, я втомилася на роботі.

— Лєночко, що за капризи? — тон мами миттєво змінився, у ньому прорізався знайомий холодний метал. — Батько чекає. Каті важко. Ти ж у нас сильна, тобі що, важко допомогти матері?

«Ти ж у нас сильна». Цей гачок більше не чіпляв Оленину душу. Він лише викликав огиду.

— Буду о другій, — повторила вона і вперше в житті першою поклала слухавку, не чекаючи на її схвалення.

Недільний день зустрів її сонячною, але прохолодною погодою. Коли Олена підійшла до батьківського будинку, з кухні вже доносився запах запеченого м’яса та ванілі. Цей запах, який колись асоціювався в неї із затишком, тепер душив.

Вона відчинила двері й увійшла. Все було як завжди. Батько сидів у кріслі перед телевізором, Максим крутив у руках якусь іграшку Андрійка, Катя напівлежала на дивані, гортаючи стрічку в телефоні.

— О, з’явилася! — незадоволено кинула Катя, навіть не звівши на неї очей. — Лєно, де ти ходиш? Андрійко вже весь мозок виніс, а ти ж хрещена, мікрофон могла б потримати або погратися з дитиною, поки ми з мамою на кухні крутимося.

Мама вийшла з кухні, витираючи руки об рушник. На її обличчі застигла незадоволена гримаса, але вона швидко змінила її на чергову посмішку. Вона протягнула Олені фартух — її фартух, який завжди висів на гвоздику біля дверей.

— Ну нарешті. Давай, доню, швиденько переодягайся. Треба картоплю потовкти й тарілки розставити. Максим, допоможи батькові стіл розкласти!

Олена подивилася на фартух із кумедними гусочками. П’ять років вона одягала його, як хомут. П’ять років вона обслуговувала побут свого колишнього нареченого та власної сестри.

Вона не взяла фартух. Просто пройшла повз маму у вітальню і сіла в крісло навпроти Каті.

— Я не буду допомагати, — спокійно сказала Олена. — Я прийшла в гості. Як і Катя. Як і Максим.

У кімнаті вмить запала тиша. Навіть телевізор, здавалося, став звучати тихше. Батько повільно повернув голову в її бік. Максим здригнувся і злякано позирнув на Катю.

— Лєно, ти що, встала не з тієї ноги? — пирхнула сестра, відкладаючи телефон. — Що за концерти? Мама з ніг збивається, а ти розвалилася, як королева.

— Катю, замовкни, — м’яко, але з попередженням втрутилася мама, хоча її очі металево зблиснули. Вона підійшла до Олени, намагаючись покласти руку їй на плече. — Лєночко, що сталося? Ти погано почуваєшся? Ти ж у нас ніколи не відмовляла в допомозі. Ти ж сильна...

— Я не сильна, мамо, — Олена скинула її руку зі свого плеча і підвелася. — Я просто була зручною. Зручною дурепою, яка п’ять років дозволяла вам витирати об себе ноги.

— Олено! — гукнув батько з крісла, його голос затремтів від обурення. — Як ти розмовляєш з матір’ю?

— А як вона розмовляла зі мною п’ять років тому? — голос Олени не зірвався на крик, він звучав рівно, і від цього їм усім стало ніяково. — Коли ви за зачиненими дверима вирішували мою долю? Коли забрали моє весілля, мою сукню, моє життя і віддали Каті, бо вона «слабка і пропаде»? А мене змусили посміхатися й робити вигляд, що все гаразд, аби сусіди не пліткували?

Катя різко сіла на дивані, її обличчя пішло червоними плямами.

— Скільки можна згадувати це нещасне весілля?! — верескнула вона. — П’ять років минуло! У нас дитина! Ти хрещена нашого сина! Тобі не соромно піднімати це зараз?

— Мені соромно, Катю, — Олена повернулася до неї. — Мені соромно, що я п’ять років хрестила дитину, яку за нормальних обставин ніколи б не захотіла бачити. Соромно, що я сиділа з тобою за одним столом і терпіла твої зневажливі шпильки. Соромно, що я мила посуд після ваших сімейних свят, поки ви святкували своє «щастя», побудоване на моїх кістках.

— Олено, зупинись! — мама підійшла впритул, її обличчя викривилося від гніву й паніки. — Батькові погано з серцем, ти хочеш його в труну загнати? Не винось сміття з хати! Ми ж родина!

— Ні, мамо. Ви — не родина. Ви — зграя, яка знайшла слабку жертву і висмоктувала з неї життя. Але з мене досить.

Олена подивилася на Максима. Він сидів, затиснувши голову руками, не здатний навіть поглянути їй в очі. Слабкий, боягузливий чоловік. І як вона могла колись кохати його? Як могла плакати за ним?

— Я більше не прийду сюди, — сказала вона, дивлячись на батьків. — І бачити нікого з вас я більше не хочу. Шукайте іншу дурепу, яка буде носити вам салати і терпіти ваші знущання заради «родинного спокою».