Розділ 2. Вирок у родинному колі

Олена замовкла, лише її плечі здригалися від тихого, надривного плачу. Я не квапила її. Налила ще трохи гарячої води у глиняний чайник, дозволяючи аромату меліси та чебрецю заповнити простір між нами. Дощ за вікном продовжував свою монотонну, тужливу пісню.

— Вона справді це сказала? — тихо запитала я, коли Олена нарешті відняла руки від обличчя. Її очі були червоними, а погляд — скляним, спрямованим кудись у порожнечу минулого.

— Сказала, — Олена кивнула, важко сковтнувши слину. — І найстрашніше, що в її очах не було ні краплі жалю чи сорому. Лише холодний, тваринний тріумф. Вона завжди заздрила мені. Моїм оцінкам в університеті, моїй роботі, тому, як Максим дивився на мене... Вона хотіла все, що належало мені. І того вечора вона це забрала.

Вона зробила глибокий вдих, намагаючись опанувати себе, і продовжила:

— Я не пам’ятаю, як пройшла та ніч. Здається, я просто сиділа на підлозі біля ліжка, обнявши коліна, і дивилася на свою весільну сукню. Вона біліла в темряві, як привид мого ненародженого щастя. Мені здавалося, що це якийсь жахливий сон, що зараз задзвонить будильник, я прокинуся, і все буде добре. Але вранці сонце зійшло як зазвичай, безжально висвітлюючи кожну тріщину на моєму розбитому житті.

А о дев’ятій ранку мені зателефонувала мама. Її голос був дивним — напруженим, наче вона намагалася приховати паніку. Сказала негайно їхати до них.

Коли я переступила поріг батьківської хати, там уже всі були. Батько сидів на кухні, ховаючи очі за чашкою міцного чаю, і безперервно курив у кватирку. Максим сидів на стільці біля стіни, згорбившись, наче побитий пес, і розглядав свої носаки. Катя напівлежала на дивані у вітальні, демонстративно тримаючи руку на животі, хоча там ще нічого не могло бути помітно. А посеред кімнати, як полководець перед битвою, стояла мама.

Я зупинилася в дверях. Мені хотілося кричати, бити посуд, вимагати пояснень від Максима. Я хотіла почути, що це брехня! Але щойно я розкрила рота, мама підійшла до мене і міцно взяла за лікті.

— Мовчи, Оленко. Тільки не кричи, — її голос був тихим, але в ньому відчувався залізний тиск, під яким я звикла прогинатися з дитинства. — Батькові погано з серцем, не добивай його.

— Мамо, але ж... Максим... вони з Катею... — мої губи ледь слухалися мене.

— Ми все знаємо, — перебила вона, заводячи мене до спальні й зачиняючи за нами двері. — Катя все розповіла. Максим не заперечує. Сталося те, що сталося. Вони були п’яні на якійсь вечірці два місяці тому... Зараз це вже не має значення. Катя вагітна.

— Але ж весілля за тиждень! — я майже задихалася від болю, який фізично стискав мої легені. — Моє весілля! Моя сукня! Запрошення вже у всіх!

Мама зітхнула. На її обличчі не було співчуття до мене. Тільки роздратування через те, що я «ускладнюю ситуацію». Вона сіла на ліжко і потягнула мене за собою.

— Оленко, послухай мене уважно, — почала вона той самий монолог, який я потім прокручувала в голові мільйони разів. — Ти в нас доросла, розумна дівчинка. Ти сильна. Ти завжди була лідером, ти все життя всього добивалася сама. Ти це переживеш. Переплачеш, переболить, і знайдеш собі ще кращого. Ти сильна, чуєш?

Вона зазирнула мені в очі, шукаючи там звичну покору.

— А Катька? Вона ж дурна, слабка. Вона без освіти, без роботи. Якщо Максим її не забере, вона пропаде. Дитина народиться без батька, сусіди заплюють, родина буде зганьблена. Що люди скажуть, Олено? Що одна сестра вкрала нареченого в іншої? Та нас же брудом поливатимуть до кінця днів! Ми цього не винесемо. Батько не переживе такого сорому.

— То ви хочете, щоб я просто... віддала його їй? — мій голос зірвався на шепіт.

— Ми вирішили, що так буде найкраще, — твердо сказала мати, і в цей момент я зрозуміла, що мою долю вже вирішили без мене. — Весілля ми скасуємо. Скажемо всім, що ви з Максимом просто зрозуміли, що не підходите один одному. А за пару місяців Максим і Катя тихо розпишуться. Без галасу. І ніхто нічого не дізнається. Тільки благаю тебе, Оленко: не винось сміття з хати. Будь вище цього. Ради дитини. Ради нас. Ти ж сильна...

Олена знову замовкла. Вона дивилася на свої руки, які тепер не просто тремтіли, а ходили ходором.

— І ви погодилися? — запитала я, хоча заздалегідь знала відповідь.

— Погодилася, — гірко видихнула Олена. — Бо мене з дитинства вчили бути «хорошою дівчинкою». Бути поступливою, не завдавати клопоту, берегти родинний спокій. Мені навісили це тавро — «сильна» — як орден, а насправді це був мій смертний вирок. Я засунула свій біль так глибоко, як тільки могла. Я посміхалася родичам і брехала, що ми з Максимом просто «не зійшлися характерами». Я бачила, як Катя одягала іншу сукню, як вони розписувалися. А коли народився Андрійко... мама прийшла до мене зі сльозами і благала стати хрещеною. «Щоб люди не шепталися, Лєночко, щоб бачили, що у нас усе добре, що ми дружні». І я знову не змогла сказати «ні».

Вона підняла на мене свої згаслі очі.

— П’ять років, розумієте? П’ять років щонеділі я ходжу до них. Дивлюся, як Максим обіймає мою сестру. Тримаю на руках дитину, яка мала бути моєю. Допомагаю мамі мити посуд після їхніх сімейних застіль. Я наче живий труп, який змушують танцювати на власному похороні. І мені з кожним днем стає все гірше. Я засинаю з думкою, що не хочу прокидатися. Лікарі кажуть, що моє тіло просто відмовляється жити. То це... не порча?

Я підвелася зі свого стільця, підійшла до Олени і поклала руки їй на плечі. Вони були холодними, як крига.

— Ні, Олено, — тихо, але так, щоб кожне моє слово закарбувалося в її свідомості, промовила я. — Це не порча. На тобі немає жодного привороту чи чаклунства. Все набагато страшніше. Тебе просто заживо з’їдають ті, кого ти вважаєш своєю родиною. І твоя мати була першою, хто підніс їм ніж та виделку.