Розділ 1. Двері у минуле

Дощ безжально лупцював по шибках старої мансарди, стікаючи брудними струмками по склу. У кімнаті пахло сушеною лавандою, воском та ледь відчутно — полином. Цей запах заспокоював багатьох, але не жінку, яка сиділа на краєчку стільця навпроти мене.

Її звали Олена. Вона постійно поправляла комір свого сірого, трохи вологого пальта, наче намагалася сховатися від усього світу. Тонкі пальці судорожно стискали носову хустинку, викручуючи її до білих суглобів. Їй було близько тридцяти, але під очима залягли глибокі тіні, а куточки губ були скорботно опущені донизу. Обличчя красиве, але згасле, мов нежива маска.

— Мені сказали, що ви можете допомогти... — тихий, майже безвиразний голос Олени ледве пробивався крізь шум зливи за вікном. — Мені здається, на мені порча. Сильна порча. На смерть.

Я не поспішала брати до рук карти чи запалювати свічки. Я просто дивилася на неї. У моєму ремеслі найголовніше — вміти слухати. Іноді люди приносять із собою таку темряву, яку не здатне створити жодне чаклунство.

— Чому ти так вирішила, Олено? — м’яко запитала я, підсуваючи їй ближче горнятко з гарячим трав’яним чаєм.

Вона навіть не торкнулася його. Лише подивилася на пар, що піднімався вгору, і заговорила швидше, наче боялася, що я вижену її до того, як вона виллє свій біль.

— Бо все рушиться. Розумієте? Абсолютно все, за що б я не взялася. Три роки тому я намагалася відкрити свою справу — маленьку кондитерську. Скільки душі туди вклала... За місяць до відкриття орендодавець просто розірвав договір без пояснень, а обладнання затопило через прорив труби. З роботою не щастить — мене ніде не бачать, наче я невидимка. З чоловіками... — вона гірко всміхнулася, і ця посмішка була схожа на гримасу болю. — Вони тікають. Після першого, максимум другого побачення просто зникають. Починають уникати, не беруть слухавку. А останнім часом я прокидаюся вранці й відчуваю таку втому, ніби всю ніч тягала каміння. Сиплються зуби, випадає волосся. Лікарі кажуть — анемія, стрес, розводять руками. А я знаю... Я відчуваю, що з мене хтось заживо п’є кров. Мене прокляли. Скажіть правду, я проклята?

Я глибоко вдихнула повітря кімнати. Жодної чорної магії навколо Олени не було. Не було цвинтарної землі у підкладці, не було заговорених голок чи свічок, спалених за упокій живої душі. Але від неї дійсно тхнуло смертю. Тією особливою, духовною смертю, коли людина погоджується стати жертвою заради чужого благополуччя.

— Хто твій найближчий колір, Олено? — запитала я, пильно дивлячись їй в очі. — Хто ті люди, з якими ти ділиш свій хліб, свої вихідні, свої думки?

Вона здивовано моргнула, не чекаючи такого питання. — Моя родина, звісно. Батьки. Молодша сестра Катя, її чоловік Максим... Наш маленький племінник Андрійко, я ж його хрещена мати. Ми дуже дружні. Щонеділі збираємося у батьківській хаті. Я завжди готую щось смачненьке, салати ношу, допомагаю мамі по господарству...

— Максим, — повторила я ім'я, яке вона вимовила з ледь помітною заминкою. Моя інтуїція миттєво зреагувала на цей мікроскопічний зсув у її голосі. — Розкажи мені про Максима. І про Катю.

Олена зблідла ще сильніше, хоча здавалося, що далі вже нікуди. Вона спробувала відвести погляд, але мої очі тримали її міцно. У кімнаті зависла важка, дзвінка тиша, яку порушувало лише цокання старого настінного годинника. Кожен удар маятника звучав як зворотний відлік.

— Це... це стара історія, — пробурмотіла вона, намагаючись сховати тремтячі руки в кишені пальта. — Вона вже в минулому. Всі все забули. Ми ж родина...

— Нічого не забуто, Олено, — тихо, але твердо сказала я. — Саме там, у тому «забутому», і сидить твоя смерть. Розкажи мені. З самого початку. Як Максим з'явився у твоєму житті?

Вона мовчала кілька хвилин. Я бачила, як у її голові ведеться жорстока боротьба між вивченою роками покорою та диким, первісним бажанням просто вижити. Нарешті вона зробила судорожний ковток повітря і заговорила. Її голос тепер звучав глухо, наче вона читала вирок самої собі.

— П'ять років тому Максим був моїм нареченим. Ми зустрічалися три роки. Це було таке кохання... знаєте, коли дихаєш в один такт. Ми вже подали заяву до РАЦСу. Моя біла сукня, розшита дрібними перлинами, висіла в моїй кімнаті на шафі. Я щовечора дивилася на неї і плакала від щастя. Запрошення були розіслані, ресторан замовлений. До весілля залишався рівно тиждень.

Олена зупинилася, її губи затремтіли, а в очах нарешті з'явилися сльози — перші гарячі краплі, які вона так довго тримала в собі.

— Того вечора я повернулася додому пізно, затрималася на роботі. У коридорі було темно. Я пройшла до своєї кімнати, увімкнула світло і злякалася. На моєму ліжку сиділа Катя. Моя молодша сестричка. На чотири роки молодша. Вона дивилася на мене таким дивним, виклично-холодним поглядом. У руці вона тримала склянку з водою, і її пальці тремтіли. Вона навіть не привіталася. Просто сказала: «Я вагітна. Від Максима. Скасовуй весілля, він мій».

Олена закрила обличчя руками, і плечі її заходили ходором від беззвучних ридань. Дощ за вікном посилився, перетворюючись на справжню бурю, наче сама природа оплакувала ту дівчину у білій сукні, чий світ було зруйновано в одну секунду п'ять років тому.