"Маска байдужості"

Розділ 1: Маски байдужості

Село гуділо, наче розбурханий вулик. Максим повернувся з міста на літо — змужнів, змінив старий мопед на гарне авто, а в очах з’явився холод. Його друзі, сидячи на зупинці, постійно підколювали його:

— «Ну що, Максе, чув? Олена приїхала! На три тижні всього, до батьків. Така красуня стала — очі ріже».

Максим лише криво посміхався, затягуючи сигарету:

— «Та мені всеодно. То було підліткове кохання. Дитячі соплі, хлопці. Не любив я її ніколи, так — просто . У мене в місті таких — у кожному клубі десяток було».

А в іншому кінці села Олена застібала сандалі, поки подруги, Катя та Світлана, крутилися поруч:

— «Лєн, він теж тут. Такий мачо став! Але кажуть, бабій нестерпний. Не здумай до нього виходити!»

— «І не збиралася, — відрізала Олена. — Я його ненавиджу. Він для мене — просто порожнє місце з минулого життя. Я переросла це безглузде кохання».

Розділ 2: Вибух біля крамниці

Доля зіштовхнула їх біля сільського магазину в саму спеку. Максим йшов зі своєю шумною компанією, Олена виходила з дівчатами. Коли їхні погляди зустрілися, повітря навколо наче загусло. Друзі замовкли, відчувши, як між цими двома проскочив розряд, що сильніший за блискавку.

Максим, наче в трансі, зробив крок і спробував легенько перехопити її руку, торкнутися пальців. Але Олена здригнулася, наче від опіку, і різко вирвала руку.

— «Не смій!» — кинула вона і прискорила крок.

Максим залишився стояти, білий як стіна. Його друзі перезирнулися:

— «Максе, ти що, здурів? Ти ж щойно казав, що вона тобі ніхто? Та ти ж зблід як смерть, тебе всього трясе!»

— «Я ідіот... — видихнув Максим. — Я щойно побачив її очі й прозрів. Всі ці п’ять років я просто брехав собі».

— «То біжи, придурку! Біжи, поки вона не зникла!» — закричали пацани.

Розділ 3: Голос розуму і крик серця

Олена майже бігла додому, подруги ледве встигали.

— «Лєн, стій! Ти ж казала, що не любиш його більше! — важко дихаючи, кричала Катя. — Ти ж клялася, що він тобі огидний! Навіщо ти зараз плачеш?»

— «Він просто маніпулятор! — додала Світлана. — Пограється три тижні й знову кине! Де твоя гордість?»

— «Я знаю! — крикнула Олена, зупиняючись біля своєї хвіртки. — Я все це казала! Але коли він торкнувся моєї руки... я зрозуміла, що всі мої клятви — це порох. Я відчула, що мені знову сімнадцять, і я так само його кохаю!»

Розділ 4: Фінал на очах у всіх

Максим наздогнав їх, коли Олена вже була біля воріт. На шум вийшов її старший брат Ігор, насупивши брови, батько з’явився на ганку, а сусіди поприлипали до парканів. Друзі Максима теж прибігли, спостерігаючи здалеку.

— «Олено, вислухай мене!» — крикнув Максим на всю вулицю.

— «Навіщо?» — вона обернулася, і сльози покотилися по щоках. — «Щоб ти знову сказав пацанам, що я — твоя помилка? Йди до своїх міських дівчат!»

— «Я брехав, бо я боягуз!» — Максим зробив крок вперед, ігноруючи важкий погляд Ігоря. — «Я хотів бути крутим перед ними! — він махнув рукою на своїх друзів. — А насправді я помирав без тебе всі ці роки. Мені байдуже на всіх свідків! Нехай все село знає: я кохаю тебе, Олено! І ці п’ять років були моїм пеклом!»

Вулиця затихла. Брат Олени, який вже стиснув кулаки, повільно розслабив їх. Подруги затамували подих. Олена дивилася на нього — на зблідлого, щирого Максима, який нарешті скинув свою маску.

— «Ідіот ти, Максиме...» — тихо промовила вона. — «У нас всього три тижні».

— «Мені вистачить життя, щоб нікуди тебе більше не відпустити», — відповів він і притиснув її до себе під схвальний свист своїх друзів і тихі сльози її подруг.

Три тижні, що змінили вічність

Ці три тижні в селі стали для них найдовшими й найкоротшими водночас. Кожного вечора вони сиділи на тій самій лавці, а сусіди вже перестали пліткувати й просто посміхалися, бачачи їх разом. Максим більше не намагався здаватися «міським мачо», а Олена більше не ховала очей.

Але час невблаганний. Настав останній вечір перед її від’їздом. Олена збирала валізи, а подруги — Катя та Світлана — сиділи поруч, сумно дивлячись на складені речі.

— Катя: — То що, Лєн? Невже все знову закінчиться на вокзалі? Ти їдеш, він залишається... Невже п’ять років нічому вас не навчили?

— Олена: (тихо) — Я не знаю. Ми не говорили про це. Я боюсь питати, а він мовчить... Може, для нього це був просто красивий літній роман, щоб виправдати старі помилки?

У цей момент під вікном почувся знайомий гуркіт машини. Максим не просто приїхав попрощатися. Він зайшов у хату, де за столом сидів її брат Ігор та батьки.

— Максим: — Я не прийшов сказати «прощавай». Я прийшов сказати, що валізи Олени поїдуть у моїй машині. Або я їду з нею в місто зараз, або вона залишається тут, і ми будуємо свій дім. Але більше ні дня, ні хвилини ми не будемо нарізно.

Ігор встав, зміряв Максима поглядом і вперше за довгий час протягнув йому руку:

— Ігор: — Дивись мені, Максе. Цього разу дорога назад закрита. Бережи її.

На вокзалі (або новий шлях)

Вони не поїхали на потяг. Максим завантажив її речі у своє авто. Друзі Максима та подруги Олени зібралися біля крамниці — там, де все почалося три тижні тому.

— Найкращий друг: — Ну що, «підліткове кохання», кажеш? — засміявся він, плеснувши Максима по плечу. — Куди тепер?

— Максим: — Тепер — додому. Разом.

Олена сіла поруч із ним, міцно тримаючи його за руку. Та сама рука, яку вона відштовхнула біля магазину, тепер бу

ла її опорою.