Зустріч у клубі

Вечір у клубі. Музика б’є, аж дрижать старі стіни,
Вона — наче спалах, сміється, розказує щось безупинну .
Сяє від щастя, не відчуваючи в серці тривоги,
Ніби минуле нарешті у попіл злилось.
Раптом світ зупинився. Хтось підійшов з-за спини,
До очей її доторкнулись знайомі до болю руки.
Голос тихенький: «Вгадай, хто?» — і в одну секунду обірвалися всі безтурботні звуки.
Посмішка згасла. Очі застелила неясність.
Друзі затихли, почали по кутках шепотіти:
«Ой, що зараз буде! Гляньте, яка небезпечність!» —
А вона... вона ледь могла в цю секунду дихати.
«Цей голос я з мільйонів впізнаю...» — про шептала,
І назвала ім’я того, що в душі під замком закрила.
Він хтів обійняти, та вона вбік відійшла вдало:
«Ой, дзвінок! Я повернусь!» — і до стільців покрокувала.
Вона сіла в кутку. Лід у склянці дрижав об скло.
«Чого ти прийшов? Коли шрами уже затяглися?
Коли я навчилась сміятись усім ворогам назло,
Чому твої руки знов в пам'ять мою вплелися?
Ти думав, я та ж? Що впаду у твої обійми?
Що буду молити про погляд, як кілька років назад?
Я виграла всі свої внутрішні, тяжкі війни,
І вирвала серце з твоїх холодних каземат.
Ти кажеш "Вгадай"... Я вгадала тебе щомиті,
В кожному кроці, в кожній чужій спині.
Але тепер мої двері для тебе наглухо закриті,
Поки ти не доведеш, що це не здалося мені».
Він підійшов: «Нам треба поговорити. Ем ну Ходімо».
Вони вийшли в ніч. Розмова була, як прибій.
Він каявся щиро, він клявся: «Люблю незміримо!
Я мусив піти... але я назавжди лише твій».
Вона слухала довго, а потім пішла до залу,
Він наздогнав її прямо при всіх, під вогні.
І крикнув так сильно, щоб серце її закричало,
Щоб чули і люди, і стіни оці німі:
«Я жити не можу без тебе! Люблю! Ти чуєш?!
Мені все одно на все! Ти будеш лише моя!»
Друзі в шоці застигли: «Ну ти, брате, даєш! Ризикуєш!»
Всі думали: «Крапка. Відмовить. Тепер вона не така».
Але вона зупинилась. Повільно до нього звернулась,
У тиші, що стала над клубом, як гостра сталь.
Вона не кричала. Вона лише трохи всміхнулась,
Сховавши за поглядом давню свою печаль.
«Пам'ятаєш, казав: "Ти хороша занадто"? Це було боляче.
Але я скажу інше, щоб кожен тут в колі почув:
Я словам не вірю. Вони — як повітря, як овочі,
Які б гарні речі ти зараз мені не шепнув.
Ти кажеш "люблю"? То доводь це не криком, а ділом.
Я дам тобі шанс. Але знай — він останній у нас.
Будь поруч не словом, а справжнім, живим і цілим,
І тільки тоді я скажу, що спинився наш час».
Друзі стояли в німому, гучному шоці,
Ніхто не чекав, що вона так зуміє сказати.
Вона дала шанс — не любов у швидкому потоці,
А право на діло. Право себе доказати.
Вона повернулась до кола. В очах — спокій і сила.
Він лишився стояти, з надією в кожнім вдиху.
А друзі шепотіли: «Оце так вона його вчила!